Зловити промінь щастя. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
Христинка, – покупаємося.
– Тихо, – засичала я, але було вже пізно. Рибина зникла.
– Чому тихо? – Христинка підійшла до мене ближче.
– Хотіла рибу спіймати, а ти її сполохала, – відказала я сердито.
– Дурненька! – засміялась дівчина. – Руками рибу вловити не можна! То підеш зі мною?
– Ні, – сказала я, хоча мала намір піти скупатися, бо тут було і глибоко, і дно річки прогрузало. Зазвичай ми ходили купатися «на пісочки», там був пісок і на березі, і на дні. Христинка махнула мені рукою на прощання та побігла далі.
Незабаром прогримів вибух. З кладки мені було видно, як вгору здійнявся стовп води. Одразу ж люди повибігали з хат та кинулися туди, де гримнуло. І я за ними. Коли прибігла на місце події, то побачила натовп людей. Жінки голосили, а один чоловік сидів на піску. Я підійшла ближче й скрикнула від жаху. На березі лежала мертва Христинка. Її тіло – усе в крові, і однієї ноги не було взагалі.
– На міну дитина наступила, то й підірвалася, – сказав чоловік. – Це ж треба, яке горе! Тут і мої дітлахи купалися, а воно он як вийшло…
– Треба ногу знайти та матір сповістити, – сказала якась жінка.
Хтось побіг до матері Христинки, а чоловік почав шукати у воді відірвану ногу. Прийшла Тьотя й потягла мене за руку додому.
– Там рушник, – сказала я, показуючи на кладку.
– То збігай забери.
– Не піду, – захлипала я. – Боюся!
– Чого ти боїшся?
– А якщо там нога плаватиме?
Христинку так і поховали без ноги, а я ще довго боялася купатися в річці. Все придивлялася, чи нема там ноги загиблої дівчини.
Мій дев’ятий клас був багатий на події. Спочатку Тьотя мене силою потягла до церкви.
– Не піду! – плакала я дорогою. – Я ж комсомолка!
– А як тато був на війні, то до кого зверталася з молитвами за допомогою?
– До Бога, але ж я тоді була зовсім мала та дурна!
– А Боженько допоміг йому і з полону втекти, і з оточення вийти, і додому повернутися. А ти думала, що б могло з тобою трапитися, якби ти пішла тоді з Христинкою купатися? Бог тобі зберіг життя.
– Все одно не піду! – сказала я і зупинилася біля самого порога церкви.
– Донечко, – так Тьотя зверталася до мене. – Ось вислухай мене. Ти вже майже доросла, скоро школу закінчиш, залишиш село, вступиш до інституту. Тоді вже точно не зможеш піти до церкви, бо якщо дізнаються, то виженуть. А тобі потрібно сходити, сповідатися, причаститися. Треба Бога попросити, щоб тобі іншу долю дав, не таку, як нам, а кращу. То ходімо, доки є така нагода.
Я погодилася, пішла та зробила все так, як наказувала Тьотя. У церкві я не довго розмірковувала, про що благати Всевишнього. Я попросила, щоб Він дав мені змогу стати вчителькою. Це було моє найбільше бажання.
Пам’ятаю, як була траурна лінійка в школі, коли помер Сталін. Тоді всі плакали, як за рідним батьком. Я теж плакала. Сльози мої були щирі.
А взимку захворів наш улюбленець Стьопочка – син