Зловити промінь щастя. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
ми його, насилу Тьотю відтягли від могили, бо хотіла туди за домовиною стрибати. З того часу бідолашну стало не впізнати. Вона зробилася тихою, мовчазною та сумною. Краще вже б тужила чи плакала, аніж сиділа мовчки цілими днями. Дивиться кудись поміж людей, думає про щось своє і ні пари з уст. Покличемо їсти за стіл – не йде. Сидить, ніби й не чує нікого. Мати ввечері з ложки заллє їй у рота щось, та мовчки проковтне і знову сидить. Ми вже і плакали, і вмовляли її – не чує нас. За кілька днів Тьотя ніби прокинулася. Схаменулася, підхопилася, кудись побігла. Ми за нею. А вона впала на коліна перед образами і пробачення у Бога просить. Та так щиро, що ми не втрималися та розплакалися. З того часу тільки те й робить: то сидить на лавці у німому мовчанні, то падає перед образами на коліна. Їсти зовсім відмовилася. Матері вдавалося в день залити їй до рота лише кілька крапель води. Тьотя почала сохнути, як і її Стьопочка. Викликали фельдшерку. Та оглянула нещасну й сказала, що тіло у неї не хворе, хвора душа.
– Будьте до неї ласкаві та уважні, – дала вона пораду.
Та хіба ж ми не старалися?! Прийдемо, попритуляємося до неї з усіх боків, і розмовляємо, і плачемо, але Тьотя нас не чує – і все. Я вже і книжку «Кривенька качечка» з бібліотеки принесла. Сиджу, читаю, поглядаю на Тьотю. Хоча б один м’яз на обличчі поворухнувся!
На сороковини пішла з нами Тьотя на кладовище. Побачила могилку сина, згадала. Впала на неї, знову пробачення просить. Попрощалася з дитям та пішла покірно за нами додому. Йде така смиренна, така тиха, лише похитується, бо стільки днів нічого не їла. Прийшла додому, лягла на дерев’яну лаву, руки на грудях склала. Ніби заспокоїлася, думаємо. Мати взяла ряднину, підійшла до Тьоті, щоб її вкрити.
– Нема у вас, дітоньки, більше Тьоті, – тихо сказала мати. – Померла вона. Від туги за дитиною померла.
Полегшення у житті відчулося на початку п’ятдесятих років. У той час ми вже не голодували, хоча розкоші не зазнали. Я вже не ходила в латаній-перелатаній та перешитій сукні, а мала ситцеві платтячка. Щоліта я ходила на роботу разом з дорослими в колгосп. Маняша взагалі пішла працювати після четвертого класу. Їй доводилося робити все нарівні з дорослими, не маючи поблажок для свого юного віку. Вона з нетерпінням чекала літа, коли ми з Валею підемо на роботу і будемо цілісіньке літо разом.
Того літа, коли я закінчила дев’ятий клас, ми знову були разом. Зазвичай усі працювали в полі на покосах жита. Його чоловіки стинали косами, а ми, дівчатка, разом з жінками брали скошене та в’язали спочатку в снопи, які складали в полукіпки по тридцять штук, потім їх звозили на конях у велику скирту, поруч з якою працювала молотарка. Найприємнішою була обідня перерва, коли ми похапцем їли, запивали водою з дерев’яної бочки та швидше бігли до коней. Найбільше нам подобалася кобила Ласка. Вона пережила тяжкі повоєнні роки, зорала не один гектар земельки, рятуючи людські життя від голоду. Ласка була вже старенькою, але все ще працювала в колгоспі. Біжимо наввипередки до кобили, а вона вже радіє, бо знає, що дамо шматочок цукру. А ми втрьох, я, Валя й Маняша, сідаємо верхи та їдемо до річки напувати Ласку. Жартуємо, дуріємо, співаємо «Три танкісти похотіли