Викрадачі діамантів. Луи Буссенар
Читать онлайн книгу.
буйволів з рогами-підлокітниками, за стола правив широкий пень із запаленою на ньому сальною свічкою, за ліжко – купа чи то ганчір’я, чи зіпрілого листя, попід стіною стояли три старовинні довгоцівкові голландські рушниці з важкими прикладами. Цей допотопний арсенал годі й порівнювати із сучасним карабіном, проте в руках таких влучних стрільців, як бури, він усе ще є дуже небезпечним. На долівці скрізь було порозкидано порожні сакви й бурдюки з бичачої шкури, в які наливають кап-бренді – місцеву виноградну горілку.
У халупі під ту пору зібралася підозріла кампанія. Троє власників рушниць були різного віку, але де в чому схожі між собою. Передусім велетенським зростом, однаковими куртками та штаньми з м’якої шкіри, а також кремезними статурами і неоковирними мармизами жорстоких бузувірів.
Відмінність полягала в особливих прикметах двох із них. Корнеліус був кривий на ліве око – його очну ямку перетинав жахливий шрам. Мабуть, то був слід від пострілу впритул. У Пітера від брів до тімені проліг глибокий рубець, що ділив його шевелюру навпіл. Очевидно, чийсь клинок свого часу так і не зміг розкраяти його чавунну голову. Ця трійця пиячила й теревенила в «собачій будці», раз за разом згадуючи ім’я Альбера де Вільрожа, з чого можна було виснувати, що саме він безпосередньо причетний до бойових поранень Корнеліуса й Пітера.
– Щоб я згорів був у пеклі, коли цього разу не вколошкаю клятого жабоїда! – гарчав хазяїн халупи. – Після зустрічі з ним я сам не свій…
– Клаасе, ти знову за своє. Кинь молоти дурниці!
– Чума б тебе забрала, Корнеліусе! Зарізати людину мені так само легко, як скрутити курчаті в’язи.
– Розумію, коли йдеться про те, щоби шльопнути кафра чи готтентота. Але ж європеєць – то вже зовсім інша справа.
– Велика річ! Кажу ж тобі, я порішив того торгаша разом з його псом, і рука мені не здригнулася… Проте мій заклятий ворог вельми сильний і спритний. Він не боїться нас ні поодинці, ні всіх разом. Поглянь-но на себе, Корнеліусе! Ти, правду сказати, хлопець сміливий, та все ж він всадив тобі револьверну кулю в самісіньке око…
– Ну, влучив. То й що? Я з ним іще поквитаюся за це. Він викликав тебе на дуель, а ти, дурний, погодився – ось і маєш. Схибив. Ще й мало не залишив сиротою дівчину, руки якої домагався!
– Годі каркати! Поглянь на Пітера – це ж об його довбешку зламано шабельний клинок!.. – розлютився Клаас. – Ви обоє, мабуть, забули, що тоді утнув клятий француз. Цілих три тижні він легко обводив нас круг пальця, обходив усі пастки і не навертався на очі. А з ним же була ще й жінка, яку він мусив уберегти за всяку ціну. Справжнісінький демон та й годі! Я й сам уцілів якимось дивом.
– Що ж ти збираєшся робити?
– Я для того й запросив вас до цієї будки, щоб розповісти про свої плани…
Аж ось, невідь звідки, мов з-під землі, до халупи ввалився новий гість, з появою якого Клаас замовк. Попри гострий слух і звірине чуття, ніхто із захмелілої трійці не зауважив, як він увійшов.
– Еге,