Викрадачі діамантів. Луи Буссенар
Читать онлайн книгу.
матимуть цілу купу свіжого м’яса.
– Нізащо! – збуджено відмахнувся Альбер. – Він нагнав на мене таких дрижаків, що я просто зобов’язаний з ним поквитатися! Але куди подівся Жозеф? А, ось де він!
– Ах, мосьє Альбер! – ще здалеку схвильовано загукав каталонець. – Я мало не збожеволів! Я вже подумав, що ви загинули!
Від збудження Жозеф задихався; волосся його було скуйовджене, обличчя й руки подряпані.
– Заспокойся, як бачиш, я цілий і неушкоджений. А що ти робив тим часом?
– Слон стояв просто навпроти мене. Я вистрілив йому в ногу. Він засурмив, а потім дременув, мов заєць.
– Ти, сподіваюся, збираєшся його наздогнати?
– Боронь боже, мосьє Альбер! І вам не раджу!
– Це ж чому?
– Тому що мені наказано доставити вас додому цілим і неушкодженим. Що я скажу мадам Анні, коли з вами щось станеться?
– Вона нічого не знатиме, бо ми їй не скажемо. Вперед!
– Я думаю, – сказав Александр, – нам варто сісти на коней! Хто знає, куди заведе нас гонитва за пораненими слонами…
За кілька хвилин усі троє рушили верхи слідами одного зі слонів – того, що був поранений у ногу. Альбер першим помітив його: слон лежав у гущавині й, здавалося, конав від втрати крові: дихання його було глухим і переривчастим, хобот здригався і тремтів. Коли Александр був уже за тридцять кроків од нього, слон помітив вершника, заточуючись, звівся на ноги, витягнув хобот і грізно засурмив.
Кінь під Александром з переляку став як укопаний, а двоє інших, здибившись, понесли своїх вершників у зарості. Зараз Александр бачив перед собою тільки величезні слонячі вуха і вже готувався вистрілити, сподіваючись якщо не пробити кулею череп, то бодай оглушити тварину. Проте кінь під ним задкував і мотав головою, заважаючи мисливцеві як слід прицілитися.
Розлючений слон височів над вершником за якихось десять метрів, готуючись напасти на нього.
Розділ 4
Лише неймовірний, дивовижний випадок урятував Александра від неминучої загибелі.
Враз із шумом, ламаючи все на своєму шляху, із заростей вискочив величезний білий носоріг і посунув просто на слона. Либонь, тупіт кінських копит потривожив тварину в її лігві. Слон, помітивши свого запеклого ворога, знову коротко просурмив – а вже наступної миті гіганти зійшлися в сутичці.
Підсліпуватий носоріг міцно вперся в землю всіма чотирма ногами, нахилив свою потворну голову, а потім з лютою силою підкинув її вгору, прохромивши могутнім рогом черево пораненого слона. Глухо тріснула й луснула шкіра. Слон похитнувся і впав мертвий, а носоріг відскочив і опинився за два кроки від вершника. Одурілий від переляку кінь продовжував тремтіти і щосили мотати головою, коли носоріг, увесь залитий слоновою кров’ю, кинувся на нього.
Усе сталося миттєво: непроханий гість повторив свій маневр. І вже кінь похитнувся й мертвий завалився на бік. А що ж з його вершником? Александр Шоні,