Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.
«Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».
– Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.
Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі й сказав стиха, але чітко й дуже швидко:
– Скільки коштує ця машина?
– Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».
Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.
– Надто дорого!
– Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.
– Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.
– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?
Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилося щось подібне на тінь усмішки.
– Слушно. Але ж машина справді надто дорога.
Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?
Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.
– Тут продається «кадилак»?
Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.
– Можна подивитися? – спитав він спокійно й оком не змигнувши.
– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюся. Може, ви поки що почекаєте отам?
Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.
– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.
– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.
Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.
– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.
Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.
– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?..
Блюменталь якось дивно глянув на мене.
– Зацікавитись –