Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
налаштований досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом виснажені вже алкоголіки від грипу просто розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що це, зрештою, байдуже, – може, старий попаде під якусь машину. Я погодився, що на мокрому асфальті така можливість справді реальна. Фред одразу ж побіг подивитися, чи не йде дощ. Але було сухо, тільки дуже гримотіло. Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останню мить згадав, що вирішив не дзвонити. Я махнув рукою апаратові й хотів був зняти перед ним капелюх. Але тут я помітив, що в мене його нема.
Повернувшись на своє місце, побачив Кестера й Ленца.
– Ану, дихни на мене! – сказав Готфрід.
Я дихнув.
– Ром, вишнівка, абсент, – констатував він. – Пив абсент? От свиня…
– Якщо ти думаєш, що я п’яний, то помиляєшся, – запевняв я. – Звідки це ви?
– Зі зборів. Політичних! Але Отто вважає, що це дурниця. А що п’є Фред?
– Лимонний сік.
– Випий і ти склянку…
– Завтра, – відповів я. – А тепер треба щось з’їсти.
Кестер тим часом занепокоєно дивився на мене.
– Не дивись так на мене, Отто, – сказав я. – Ну, трохи перебрав, але не з горя – з радості.
– Тоді добре, – погодився він. – Але однаково ходімо, поїж із нами.
Об одинадцятій я знову був тверезий-тверезісінький. Кестер запропонував піти подивитися, що робить Фред. Ми повернулися в бар і знайшли його за прилавком у дим п’яного.
– Перенесіть його до сусідньої кімнати, – сказав Ленц, – а я тим часом побуду тут за бармена.
Ми з Кестером привели Фреда до тями, напоївши його теплим молоком. Умить подіяло. Тоді ми посадовили його на стілець і наказали ще з півгодини відпочити. Ленц, мовляв, сам упорається за прилавком.
Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі найбільш ходові рецепти коктейлів. Він так спритно розмахував шейкером, наче ціле своє життя нічого іншого й не робив.
За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож прочумався він швидко.
– Пробач, Фреде, – сказав я, – треба було нам спершу чогось поїсти.
– Та зі мною вже все гаразд, – відповів він. – Часом воно не завадить.
– Може, й так.
Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Усе, що я перед тим передумав, розвіялось як дим. Вона взяла слухавку.
– За чверть години буду біля парадного! – випалив я і повісив слухавку. Я боявся, чи не скаже вона, що стомилася, і не захоче вийти. А я мусив її побачити.
Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував шибку в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав їй і слова мовити. Я поцілував її, і ми побігли удвох вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Блиснуло, загуркотів грім.
– Мерщій, зараз лине дощ! – гукнув