Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
круг себе. В усьому відчувався вишуканий смак.
– Так ось як, Пат, виявляється, жили наші предки!
Вона розсміялась:
– Що це ти вигадуєш!
– Нічого я не вигадую. Це реальні факти.
– Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.
– Ні, не випадково. Та йдеться й не про речі. Ідеться про те, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього тобі не зрозуміти. Це може зрозуміти тільки той, хто втратив усе.
Вона подивилась на мене.
– Ти теж міг би все це мати, коли б тільки справді схотів.
Я взяв її за руку.
– У тім-то й річ, Пат, що я не хочу. Бо тоді я вважав би себе авантюристом. А нашому братові найкраще жити так – будь що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.
– Та це й досить вигідно, хіба ні?..
Я розсміявся:
– Може, й вигідно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.
– Ні, – відповіла вона, – питимемо каву. Тільки поїж іще чогось! Отак, будь що буде…
– Непогана ідея. Але чи не сподівається цей ласун Егберт, що і йому дещо залишать?
– Може, й сподівається. Але нехай зважає на те, що нижчі чини можуть помститися. Тепер такі часи. Їж. Можеш спокійно з’їсти все.
Очі її сяяли, вона була прекрасна.
– А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
– З тобою! – відповів я. – А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харчевеньці. Тому мені неважко було з’їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.
Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.
– Гарно в тебе, Пат, – мовив я. – Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.
Вона усміхнулась.
– Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.
– Коли ж це було?
– Коли я хворіла.
– То зовсім інше. А що за хвороба?
– Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.
Я кивнув.
– І скільки ж ти пролежала?
Якусь мить вона вагалась.
– Близько року…
– Це й справді дуже довго. – Я уважно подивився на неї.
– Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого.
– А ти добре все запам’ятала.
– Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.
– Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.
– А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.
– Це не легковажність, це –