Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
п’ятсот десять, – вичавив із себе Гвідо.
– Тисяча вісімсот, – кинув Кестер.
Гвідо постукав себе по лобі й відступився. Аукціоніст підскочив. Раптом я згадав про Пат.
– Тисяча вісімсот п’ятдесят! – несподівано вихопилося в мене.
Кестер здивовано озирнувся на мене.
– Ці п’ятдесят я доплачу, – квапливо сказав я. – Це я так, про всяк випадок – перестраховка…
Кестер кивнув.
Аукціоніст присудив машину нам. Кестер зараз же заплатив гроші.
– Диви на них! – сказав Гвідо, що не міг стриматися, підійшов до нас, наче нічого й не було. – Ми б могли купити цю коробку й за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…
– Здоров будь, любчику! – прокричав за ним рипучий голос.
То був папуга в позолоченій клітці; дійшла й до нього черга…
– Шмаркач, – додав я.
Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.
– Отак, – сказав я, підійшовши до власника машини; тепер поруч нього стояла бліда жінка.
– Розумію… – відповів він.
– Нам би краще не встрявати, – сказав я. – Але тоді ви дістали б іще менше…
Він кивнув, нервово потираючи руки.
– Машина добра, – раптом заквапився він, – машина добра, вона варта цих грошей, безперечно варта, ви не переплатили, тут не про машину йдеться, ні, зовсім не про машину, тут, бачите…
– Розумію, – сказав я.
– Нам із цих грошей нічого й не залишиться, – промовила жінка. – Усе заберуть…
– Якось-то воно буде, стара, – заспокоював її чоловік, – якось виберемося з біди…
Жінка нічого не відповіла.
– Коли перемикаєш із першої швидкості на другу, порипують шестерні, – знову став пояснювати чоловік, – але це не вада, вона як і нова була, то так було. – Він говорив, наче йшлося про дитину. – Машина вже три роки в нас, і ніде нічого. Ось тільки… спочатку я захворів, а тоді тут мене один підвів… приятель один…
– Негідник, – суворо сказала жінка.
– Облиш, стара, – сказав чоловік і подивився на неї, – я ще викараскаюсь… Правда ж?
Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.
– Дайте мені вашу адресу, – сказав Кестер. – Може, нам колись потрібен буде водій…
Чоловік старанно написав адресу своєю великою, чесною рукою. Я глянув на Кестера; ми обидва розуміли, що цього чоловіка могло врятувати тільки диво. А див тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки на гірше.
А чоловік говорив і говорив, наче його лихоманило. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як користуватися взимку стартером. При цьому він весь час доторкувався рукою до машини. Нарешті – заспокоївся.
– Ну, ходімо вже, Альберте, – сказала жінка.
Ми потиснули йому руку. Подружжя пішло. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді запустили мотор.
Виїжджаючи з подвір’я, ми побачили маленьку