Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
Люди частіше стають сентиментальними від досади, ніж від любові.
– Добра була жінка, – повів він далі, – душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. Десять років одне й те саме пальто носила. Блузки й усе таке інше сама собі шила. І в домі вона поралась, без служниці.
«Ага, – подумав я, – а ця нова, мабуть, нічого цього не робить».
Пекаря наче прорвало – він почав розповідати, якою ощадливою була його дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджені гроші зворушували цього запеклого гультяя. У неї ніколи не було порядної фотографії, бо це, на її думку, коштувало надто дорого. Через це в нього залишилося тільки весільне фото та кілька моментальних знімків.
Тут мені сяйнуло:
– Вам треба було б замовити гарний портрет вашої дружини. Тоді назавжди матимете пам’ять. Фотографії з часом бліднуть… Є один художник, який робить такі портрети…
Я розповів йому, як працює Фердинанд Грау.
Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, запевнивши, що коли піду з ним, то з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись, але я не відчепився, доводячи, що пам’ять про дружину дорожча за все. Нарешті він погодився. Я зателефонував до Фердинанда Грау, попередив його, а тоді поїхав з пекарем забрати фотографії його дружини.
Чорнявка вискочила назустріч нам з крамниці, забігала навколо «форда».
– Червоний колір був би кращий, золотко! Але ти будь-що мусив настояти на своєму!
– Відчепися! – похмуро буркнуло «золотко».
Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнявка – за нами. Її швидкі оченята нишпорили скрізь. Пекар нервував – не хотів при ній шукати фото.
– Залиш-но нас самих, – сказав він їй нарешті досить грубо.
Виклично погойдуючи високими грудьми під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Пекар вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, поруч із нею він – вуса хвацько підкручені, у неї на устах – усміх… А на іншій це вже худа, висотана, затуркана жінка, що якось боязко сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленькі фотографії, а в них – ціле життя.
– Годиться, – сказав я, – з цих фото можна зробити все, що треба.
Фердинанд Грау зустрів нас у сюртуку – урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їхніх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.
На стінах майстерні висіло кілька солідних портретів олійними фарбами у позолочених рамах, під ними – невеличкі фото, що правили для них за оригінал. Отож кожен клієнт міг відразу ж побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.
Фердинанд провів пекаря по майстерні й запитав, якого типу портрети йому найбільше сподобалися. Пекар відповів на це запитанням, чи залежить ціна від розміру портрета. Фердинанд пояснив, що річ не в квадратних метрах, а в стилі живопису. Тоді з’ясувалося, що пекар віддає перевагу найбільшому портрету.
– У