Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Читать онлайн книгу.
у мене вже немає. Вони… десь у родичів…
– Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?
Пекар кивнув:
– Хіба тільки трохи менша…
– Гаразд. Ми її такою й зробимо. А низки перлів нам і не треба, бо всі перли однаковісінькі.
Пекар полегшено зітхнув.
– А коли буде готовий портрет?
– За півтора місяця.
– Добре.
Пекар розпрощався.
Ми з Фердинандом ще трохи посиділи в майстерні самі.
– Невже тобі на це потрібно півтора місяця? – запитав я.
– Та де там! Чотири-п’ять днів, але я не можу йому цього сказати, бо тоді він підрахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця – це солідно. Так само, як і принцеса Боргезе. Така, любий Роббі, людська натура: якби я сказав йому, що то звичайна собі швачка, то і його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий випадок, коли померлі жінки мали однакові коштовності, як он на тому портреті. Отакі бувають збіги… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф – вдалий рекламний трюк!
Я оглянув майстерню. Це були портрети, які не забрали або ще не виплатили родичі. З нерухомих облич на стінах на мене дивилися очі, що давно вже зотліли в могилі. І все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…
– Чи не зробить усе це тебе поступово меланхоліком, Фердинанде?
Він знизав плечима.
– Ні, хіба що циніком… Меланхоліком стаєш, коли міркуєш про життя, а циніком, коли бачиш, що робить із ним більшість людей.
– Ну, дехто страждає по-справжньому…
– Слушно. Але такі портретів не замовляють.
Фердинанд підвівся.
– І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив’язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю або самогубству.
Велика, нічим не обставлена кімната ніби розчинялась у вечірніх сутінках. Десь поблизу лунали тихі кроки – хтось походжав туди й сюди.
То була економка, що ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас. Вона вважала, що ми намовляємо Грау проти неї, і ненавиділа нас.
Я вийшов і, наче в теплу купіль, пірнув у гомінке вирування вулиць.
XI
Я йшов до Пат. Це вперше, коли я мав побувати в неї. Досі тільки вона навідувала мене або я підходив до її будинку, і ми йшли кудись. Але щоразу залишалося таке враження, ніби вона приходила до мене тільки в гості. А мені хотілось більше дізнатися про неї, знати, як вона живе.
Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.
– Що це ви тут робите? – несподівано пролунав чийсь гучний голос.
Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він із обуренням витріщився