Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
за пів року його знайомий художник написав, що колишня Богданова дружина вийшла заміж. За Богданового однокурсника. Той якось, ще до його одруження, признався Богданові, що, побачивши Марійку з ним, теж закохався, але хай його друг не боїться, він посягати на їхнє щастя не буде.
Виходило, що посягнув. Як же це?
«Скористався моментом, що я тут, – подумав Богдан, – чи щось інше?»
Уперше в його збаламученій голові промайнула підозра. А що, коли до вбивства, до всієї цієї хитро кимось вигаданої історії причетний однокурсник? А може, й сама його люба Марічка…
«Ні, це неймовірно, – подумав Богдан. – Я намагаюся виправдатися, скомпрометувати її… Ні, ні й ще раз ні».
І все ж він написав листа слідчому Веремчуку, який вів його справу. У листі не було жодного рядка, який би натякав на колишню дружину, але про Олеся написав. Слідчий Веремчук не відповів. Богдан послав ще одного листа, в якому просив свого товариша-художника сходити до слідчого, добитися прийому й розповісти про одруження Олеся. Коли послав, подумав: «Я злий і божевільний. А може, навпаки – божевільний і злий». Товариш відповів, що його прохання він виконав, слідчий сказав, що Богданового листа не отримував. Слідчий розуміє стан і переживання ув’язненого, його бажання будь-яким чином виправдатися, порятуватися. Але він жодних підстав повертатися до цієї справи не має.
«Жодних», – повторив Богдан подумки, прочитавши листа.
Він зрозумів, що приречений відсидіти ці свої несправедливо довгі п’ятнадцять літ. Якось витримати… та чи витримає? Йому вже почали набридати монотонність його теперішнього буття, щоденна боротьба за свою гідність зі всякими покидьками, котрі сиділи поруч, із кримінальниками, які намагалися зробити з нього «півня». Богдан кілька разів уже думав про таке вирішення всіх своїх проблем, як самогубство. Але відкидав його. І разом з тим у ньому росла жага до життя, відчуття його необхідності хай у будь-якому вигляді.
Тоді йому приснився сон. Він сидів не вдома, а тут, у камері, за столом і, наче сліпий, щось обмацував. То були його вироби, витвори, які залишив там, у Лучеську. Дивні звірі, фігурки жінок, чудернацькі й химерні. Хтось наче приніс чи привіз їх сюди, він чув голос, котрий просив відгадати, де яка фігурка, який виріб. Богдан обмацував і шептав: ось це жінка-матір, це будиночок, це корова-левиця, це півень, на якому сидить зозуля, це дерево з руками замість гілок… Він шептав і шептав, доки не прокинувся. У темряві, де чулося сопіння й хропіння його сусідів, так само нещасних, він раптом захотів, щоб сон став реальністю, бо інакше він помре. Не доживе до світанку. Це було неможливо, але він і не помер. Навпаки – зрозумів, як жити далі. Як вижити.
Уранці він сказав сержантові-охоронцеві, що конче має бачити начальника колонії або хоча б його заступника з виховної роботи. І таки добився цього, хоч його прохання коштувало кілька стусанів і вибитого зуба. Начальнику Богдан сказав, що він художник, скульптор, майстер ручної роботи, а тому міг би приносити їхньому закладу й особисто панові майору значно більшу користь, ніж перенесення вантажів, обстругування дощок і збивання стільців. Він міг би виготовляти