Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
я тепер буду вашою сусідкою. Можете приходити в гості. Замка ще не вставили.
З тим і зникла. Підлітком-дівчиськом вона то дивилася на Богдана захопливими очима, то йоршилася й кидала в’їдливі словечка, то сміялася й казала, що от підросте і вчинить «шкандаль»: відіб’є в старшої сестри чоловіка. Коли Богдан удруге почув ці слова, схопив за плечі, перегнув через коліно й двічі добряче вдарив по дупці. Віка не обурилася, не закричала, а коли він відпустив, подивилася на нього відверто несмішливо.
– Дякую. Може, ще?
– Зараз я скажу Марічці, – пообіцяв Богдан, – хай вона тебе провчить, погане дівчисько.
Віка впала картинно на коліна. Простягла до нього руки.
– Не робіть цього, прошу вас, великий старший брате. А то вона справді відправить мене в наше глухезне село. І вам буде гірко й соромно, коли я стану зовсім пропащою.
– Ваше село не таке вже й глухезне, – сказав Богдан. – І всього за десять кілометрів од Лучеська. А от вітер із голови час випускати, бо поки що ти справді погане дівчисько.
– Уже відчиняю вуха, великий старший брате, – вона не змінила насмішкуватого тону.
…«Погане дівчисько», якому тепер було двадцять три роки, прийшло до нього вночі, коли Богдан уже спав. До того він таки прийняв душ, його ще раз запросили на вечерю – притому Олесь, який сказав, що їм таки треба поговорити, і ліпше це зробити відразу, тож багато чого проясниться. Богдан послав його під три чорти, відтак спокійніше додав, що Настуні він їм не віддасть, а жити в цім будинку його покликала Марія. І колись, і тепер.
Почув у відповідь:
– Я не заперечував, коли Марійка про це сказала.
Богдан відчув, що йому не хочеться ні вдумливо відповідати, ні бити пику його наступникові на подружньому ложі Марійки. Треба було лишитися ночувати в Андрія. А потім уже заявитися і пред’являти права на доньку. Так, йому не хотілося сюди йти, зустрічатися з Марією і її чоловіком. Але прагнув побачити Настуню. Ці два суперечливі бажання творили сумбур у голові, і все ж він пішов. Хміль од випитого вина у нього вивітрився. То було лиш сухе вино. І воно не могло гнати його сюди. У його наплічнику лежать подарунки для доньки: куплений вже в Лучеську пухнастий светрик (він сказав продавчині, що дівчинці одинадцятий рік), книжки із серії «Шкільна бібліотека», виліплена ним дівчина й подарована Андрієм картина.
Віка принесла котлети, чай, пундики і пиріжки з повидлом та нарізаний дрібними скибочками сир. Він кволо відмовився. Сказав, що не їстиме.
– Хоч зі мною посидьте, – сказала Віка.
– Я хочу спати, – сказав Богдан.
Але заснути довго не зміг. Віка за стіною щось наспівувала. Кудись виходила (вечеряти з тими двома?) і вернулася. Марія до нього не зайшла. А чого б, власне, мала? Богдан гнав отару думок до провалля, скидав їх униз, але на зміну приходили інші. «Якщо мені когось треба не набити, а вбити, то зрадницю, яку я, здається, не можу прогнати з голови, – подумав Богдан. – Убити або зґвалтувати… Або те й друге. Хоча ні того, ні того ти, чоловіче, не зроби