Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
вона чекала, розганяла, як могла, свій жаль, жаль-біль чи біль-жаль.
Але її чекання перебив дверний дзвінок.
«Кого там ще принесло? – подумала Ольга. – Так швидко – Аліна?»
А принесло незнайому жінку, яка сказала-протараторила:
– Доброго дня, вибачте, будь ласка, я ваша нова сусідка, прийшла познайомитися, може, я невчасно, але Єгор, мій чоловік, сказав, що ви дома і я… Я вирішила… Познайомитися…
– Заходьте, будь ласка, – відповіла Ольга. – Тільки вибачте, в мене трохи неприбрано…
– Нічого-нічого, – сказала нова сусідка й простягнула Ользі руку з рожевими нігтями. – Я Інга.
– Дуже приємно, – відповіла Ольга і теж назвалася, запросила сусідку до буцімто неприбраної господи.
Дружина Єгора була чорноволосою, фарбовано-чорною, геть схожою на крука, точніше крукиню, вродливішою за Ольгу, виразно вродливішою, але її врода була не те щоб викличною, вона мовби сама просилася назовні, вперто демонструвала себе, бо їй було тісно в своєму тілі, до якого давно звикла і ставилася до нього теж виклично, а чи й виклично-зневажливо. Тому її врода відштовхувала.
«Цікаво, а чи знає вона, ця крукиня, хто я насправді така? – подумала Ольга. – Ким я була колись Єгорові, як ми кохалися, чого він переїхав сюди… Ні, не знає. Може, розказати їй відразу геть усе, обрубати, знищити наше спільне майбутнє…»
І відразу зрозуміла: не розкаже. Не вистачить сили. Не вистачить ще чогось. Може, й мужності. Її минуле належить тільки їй. А теперішнє?..
– Знаєте, я завжди жила гарно з сусідами, – сказала дружина Єгора. – Я люблю жити гарно з сусідами, особливо з жінками. І з чоловіками теж, – вона засміялася. – Жартую.
9
Богдан повернувся до Лучеська посередині осені. Він вирішив, що не їхатиме, а йтиме з вокзалу до Старого міста, до Обітниці, пішки. Побачить місто, за яким нудьгував там, у колонії, привітається, вдивиться, і ще… Так, мусив зізнатися: він і хоче, і боїться прийти в їхній будинок. Нестерпно хоче побачити дочку і… Марійку, так, зізнайся собі, цю кляту зрадницю, котра повірила у твою вину. Не заглянути в її очі, а поглянути взагалі. Він її майже забув, бо ж світлин із дружиною не мав, зберігав тільки доньчине фото, але доньці там ішов третій рік, знімок зроблений, коли він ще був на волі. Маля, його маля усміхалося, усмішка мовби розтікалася ще на кілька усмішок, і Настуня стояла посеред них. Ця світлина теж допомагала йому вистояти. Хотів попросити, аби прислали іншу, де Настуня старша, і не зміг написати. Вони мали самі здогадатися про цю його потребу. До того ж те фото з’явилося, коли він ще тішився волею, отже, не підозрюючи, яка вона солодка, – й воно було вільним, і його мале диво теж вільним од того, що трапилося потім.
Він був упертим – і там, у неволі, мовби заново дізнався про це.
Зараз вирішив заглянути до свого товариша Андрія, художника-абстракціоніста, вже міг назвати його другом, хоч Андрій так і не спромігся приїхати, тільки писав листи. Але він бодай писав…
Богдан зайшов до невеликої хатини Андрієвої тітки, що правила приятелеві і за житло, і за