Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
до того ж подвійну, вона не матиме нічого проти, якщо Богдан повернеться в їхній будинок. Адже йому десь треба жити. Кімната для нього є, з другого боку зробить вихід. І Олесь не проти, хоч вона розуміє його теперішній стан. Тому, що до вбивства того діда виявилася причетною Олесева сестра Тамара, а скоїв убивство Тамарин чоловік Захар. Тепер вони обоє засуджені. Зрештою, вибирати йому, Богданові, у неї самої лише одне прохання – не травмувати Настуню, дівчинка росте гарною, розумною, тільки хворобливою і надто вразливою. Будь-яка травма для неї небезпечна. Надто моральна. Вона вважає і називає татом Олеся. Хоч по батькові досі Богданівна. Хай Богдан подумає, як розв’язати цю проблему. «Тож бувай і до зустрічі», – закінчувала Марія. Перед тим вона написала про сум’яття в своїй душі.
Сумбурні думки напосілися з усіх боків на Богдана, ледве він закінчив читати. Причетна до вбивства діда Зосима Олесева сестра Тамара, а вбив Захар? Ні Тамару, ні Захара Богдан не знав. Не знав він, виявляється, і своєї Марії. Марічки. А раз так, то не знав і самого себе. Того, що єднало його з іншими людьми.
І раптом усі думки кудись відбігли, бо він чітко зрозумів – запрошуючи його, Марічка хотіла, аби він відмовився від приїзду. Чи готувала до того, що його чекає? «Я там зайвий», – подумав Богдан.
Але він вирішив їхати саме до Лучеська, на Обітницю. Він боротиметься за дочку. Знайде слова, які не травмуватимуть Настуню, а навернуть її до батька. Йому потрібно пояснити щось украй важливе й доньці, і її мамі, і всім їм, навіть тій же Марійчиній Віці. Яка мала приїхати до нього, але не приїхала. Ні сама, ні з Настунею.
«Але так і мало бути», – сказав собі Богдан.
Вони, очевидно, мали б приїхати десь на другій частині його строку, коли Настуня була б підлітком. Він же не виправдав їхніх надій, його звільняють, як дикого звіра, випускають на волю достроково.
Він дикий звір?
«Я дикий звір, як і всяка людина, – подумав Богдан. – Хоч і гріх так думати, але ж думається, і від цього нікуди не дітися».
…Вночі уві сні він біг за Марічкою. Як тоді, при знайомстві, пішов за нею, так тепер біг. Він мовби ще не бачив Маріччиного обличчя, але знав, що дівчина, жінка, за якою біжить, то – вона. Він мусить її наздогнати. Мусить повернути її до себе, заглянути в обличчя, побачити її очі, які, він знає, випромінюють сонце, а за сонцем він побачить щось більше – її душу, яка ніколи не вірила, що він винен.
Богдан прокинуся в той момент, коли наздогнав Марічку і взяв її за плечі, щоб повернути до себе.
Довкола панувала нічна тиша.
Він уже до ранку не засне.
Йому раптом нестерпно захотілося встати, піти в свою кімнату-майстерню і взяти до рук виліплену ним дівчину. Тепер він знає: не треба обдурювати себе, бо обличчя в неї – то обличчя колишньої дружини. Були такі хвилини під час нічного безсоння за всі ці сім років, десять місяців і дванадцять днів неволі, коли він думав, що насправді Марійка вірить йому, вірить у те, що він за собою не має ніякої вини. А якщо не вірить, то ні його, ні її життя