Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
чоловіком, частиною якого вона стала, щоб забути минуле, і забувала, і ставала сама тим минулим, щоб робити його теперішнім – і кожним днем, без того, кого забути не могла.
Росточки пам’яті загрожували стати плодом, який кривавитиме, не перестаючи. Але ж так жити неможливо… Якщо вона справді закричить, то цей крик почують. Надворі, на вулиці Обітниці, якою в такі хвилини мусять проходити збирачі крику, щоб потім продати його іншим. У сусідньому будинку, де тепер інші жильці, що обживатимуть його, проганятимуть дух колишньої хазяйки, дух Олени Платонівни, пані Олени, з якою вона так дружила і єдналася душею. Якій звіряла таємниці.
Вони не повинні почути її крику, навіть зойку.
Але що ж тоді робити?
Комусь звіритися, самій продати цей крик, загасивши його?
Ольжин погляд став когось шукати. Щось шукати. Мобільний, стільничок-сірничок, як каже Тарас. Кому ж подзвонити, до кого озватися?..
Вона спочатку набрала номер шефа, Амвросія, і спитала, чи вони дуже сумують сьогодні без неї?
– Ах, пані Ольго, пані Ольго, – відгукнувся Авмросій-Авмросіїще. – Я сам, сніги…
– Шефе, – сказала Ольга. – То Тичина, який писав про свою пані Інну, а ви, пане, позичаєте в нього слова й переінакшуєте… Які сніги серед ранньої осені…
– А ви насправді не можете жити без нас, – Амвросій, відчувалося, вимовив ентузіастично-торжествуюче, як він казав. – Не можете, признайтеся, ага? А ми без вас можемо, от, і роботи для вас нема тут сьогодні, от…
– Ну й дідько з вами, – сказала Ольга. – Вам і дзвонити не тре було…
– Що трапилося, пані Ольго? – Амвросій вимовив це вже іншим тоном. – Я нутром відчуваю – у вас щось трапилося. І серйозне… Кажіть. Я вже не буду балакати.
«Трапилося, трапилося», – могла сказати Ольга.
І розказати – може б, справді полегшало.
Амвросій, може, й справді був закоханий у неї, а може, й не був.
«Додай ще й Луку», – не раз кепкувала з себе Ольга.
Але в’їдливість Луки була зовсім іншою, ніж напівдитяче Амвросієве кепкування і з неї, і з самого себе. Як підозрювала Ольга (ще одна її підозра), в Амвросія була закохана їхня техсекретар-кур’єр-прибиральниця Ярина.
Якось Ольга подумала, а потім думала не раз, чи могла би бути коханка у її Дмитра? Відповіла – не могла. «А звідки ти знаєш?» – подумала вона.
– У нас накльовується новий проєкт, пані Олю, – сказав Амвросій. – Такий новий і такий незвичайний проєкт, що я й боюся казати.
– То й не кажіть, – порадила Ольга.
– Я таки хочу чимось вас розрадити й заспокоїти, пані Ольго, – сказав Амвросій. – Бо моє нутро підказує, а я не знаходжу слів.
– Тому й вигадали проєкт?
– Ні, проєкт є. Буде. Точно намічається. То що у вас трапилося? Чи не скажете…
– Не скажу, бо нічого не трапилося…
Ні, Амвросієві вона звірятися не буде. І ні Марині, ні Яринці.
Вона ще змусила себе сказати кілька необов’язкових речень. Серед жалю вже з’явилася пересторога. Мовила своє традиційне «до