Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
стає містиком? Але чомусь же така думка завітала. І ще нове відчуття, що думка давно визрівала, а тепер, коли стоїть перед замком, з’явилася.
Короткою дорогою від замку до його вулиці… Богдан відсував назад, у незустріч, кожен свій крок. А на початку Обітниці, не справжньої нової своєї обітниці, яку ще мав дати, на вулиці стояла жінка в тигрячого кольору жакеті та джинсах, із букетом хризантем. Голомоза Алевтина, яку десь, може, й згадав раз чи двічі за ці роки, коли в уяві безсонними ночами проходив своєю вуличкою, вічною Обітницею.
Алевтина видавалася трохи постарілою – все ж проминуло майже вісім років, а не бачив її ще більше – і вже не відчуженою геть від усього.
Чекала, виявляється, його.
– Замерзнути можна, вас виглядаючи, – сказала Алевтина.
– Ви – мене? – Богдан непідробно здивувався.
– А кого ж іще, – підтвердила голомоза Алевтина. – І хто ж іще мав би чекати турміянина, як вас називає бабця Гафія з сусідньої вулиці. Тільки така особа, як я. Я ж дізналася, що ви повертаєтесь, і подумала, що хтось мусить зустріти. От і виглядаю щовечора.
– Дякую, – збентежено сказав Богдан.
– Тільки якщо пан гадає, що я маю на нього якісь види, то отримає ляпаса, – сказала Алевтина і тицьнула Богданові букета.
Він подякував і не знав, що робити. Зате знала це Алевтина.
– Тупцяйте, тупцяйте! Попереду у вас знаменита сцена «Не ждали». Рєпін, чи хто там, відпочиватиме.
– Дякую за зустріч, – сказав Богдан.
– Мали б додати: «Дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано». Хоч, напевне, ви й не знаєте, хто така Віолетта Пальчинскайте, яка написала ці слова у своїй п’єсі.
– Здогадуюсь із прізвища, що якась балтійка, – сказав Богдан.
– Балтійка… Відома литовська драматургиня й казкарка, – іронічно поінформувала Алевтина.
– Все одно дякую. Щиро.
– Хоч, певне, вже крутиться в голові: чого ця божевільна виперлася зустрічати? – Алевтина всміхнулася, і він подумав, що усміхненою вона стає схожою на велику кішку, найімовірніше пуму. Таке враження підсилював шкіряний «звірячий» жакет. Богдан пригадав, що ніколи не бачив її в спідниці.
– Один філософ писав, що всі занадто нормальні здаються йому підозрілими, – відповів Богдан.
– Тоді, пане Бодю, ми з вами майже родичі, – Алевтина змахнула рукою і швидко пішла до своєї хатки.
Але спинилася, сказала:
– Раптом не впустять – прошу на ночівлю до моєї господи. Не бійтеся, репутація в мене й так підмочена. А місце на підлозі знайдеться.
З тим і зникла. Богдан усміхнувся. Стояв і не знав, що йому діяти – як то кажуть, радіти чи плакати. Де ж він востаннє бачив цю голомозу дивачку? Біля замку? На вулиці, коли вона казала, що хоче купити приміщення, де зараз ресторан «Королівська варта», бо воно заважає їй бачити замок… І тут пригадав: на судовому засіданні перед винесенням вироку. Вона сиділа… Вона сиділа, як завше, гладенько виголена, виструнчена, й дивилася на сусідів. Тоді він ще подумав: наче