Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
до нього махав, сварився. Є ж такі діди, що їм вічним сном не спиться… Ну й не витримав. Коли жіночка до родичів майнула, він і явився до ментів, тобто вже поліціянтів. Ті, видать, не вельми зраділи такому подаруночку, бо ж убивцю знайшли, посадили, усе в ажурі, мо’, й премія була, а тут таку свинку підсовує чувак зі своєю совістю. Але мусили розслідувати заново. Словом, випиймо ще, абракадабра пливи, і ти на волі, – закінчив оповідь Андрій.
Він розлив рештки вина, підняв склянку.
– За совість, чи що? Живе, холера, досі та дама й навіть до падлюк навідується. І за діда з його пальчиком. Уявляєш, як той Захар прокидався з мокрими штанами під боком у коханої, ради траху з якою він пішов на таку підлянку?
– Цинік ти, брате мій, – сказав Богдан.
– Колись би сказали – кінік, – Андрій цокнувся склянкою з Богдановою. – Хоч ті філософи були ліпші, ніж ми з тобою. І ти ліпший за мене. А мо’, й за себе.
«Що ж я скажу Марійці і її Олесю? – подумав Богдан. – Чого мене тягне туди? І наче вже не тягне, а мушу йти…»
Історія, яку почув, була набагато терпкішою за щойно допите вино. Гіркою й пекучою, бо що таке любов і що зараз має почувати той Олесь, котрий внаслідок убивства – до якого не був причетним – тепер мав його Марію… Олесева сестра, виявляється, ще й дала обітницю, що брат щасливим буде, що таки отримає кохану Марійку… Знав Олесь про злочин, якого заради його щастя замислили, чи все ж не знав…
Йому було це важливо. Бо мав зустрітися і з Олесем. Гостроносим, немов із дзьобом. Колишнім однокурсником, теж другом-приятелем, він був на їхньому весіллі й до зарази, певно, страждав, дивлячись, як Богдан цілує Марійку під крики «Гірко», а мо’, й ще щось уявляв, бо ж учився в інституті мистецтв, мав багату фантазію.
– Ще вип’ємо? – спитав Андрій.
– Ні, – сказав Богдан. – Я ж мушу туди прийти бодай відносно тверезим. І так не тре було пити. Нумо, роби каву.
Андрій узявся варити каву, а Богдан уголос міркував про паскудність і привабливість життя: чи воно вартує таких випробувань, яких довелося зазнати, що він і досі не може визначити, яке воно на смак.
– Не пристукни чого доброго ту щасливу сімейку, – застеріг Андрій. – Я колись читав таку польську повістину «Не будь Мазуркевичем шосе», – класне назвисько, правда?
– Класне, – згодився Богдан.
– Так от, не будь Раскольниковим Старого міста…
– Раскольников пришив бабцю, той Захар коцнув діда, а я нікого пришивати не збираюся, – вимовив Богдан і відчув, як у голові його шумить, лагідно, але й наче погрозливо. – Я їм простив, я з усім примирився, тільки черв’ячок все одно щось висмоктує. Я його ще годуватиму тихенько, бо інакше дах поїде; він, мабуть, їде і в тих, хто все простив…
– Дідько, а я ще не навчився всім прощати, – сказав Андрій. – Сісти й собі чи що? Нє, не хочу, тобі з цукром чи без, я вже забув, яку ти п’єш каву…
– Я майже вісім літ не пив, хіба чифір, – сказав Богдан. – А питиму я з цукром.
Кавовий смак нагадав про