Учень відьмака. Джозеф Дилейни
Читать онлайн книгу.
Вона майже повністю догоріла, і полум’я знову замиготіло, але Відьмак ніби й не збирався повертатися нагору. Мені не подобалося, як тіні повзуть по його обличчю. Як воно витягується під ними, набираючи подоби вовчої морди.
– Знаєш, як я подолав свій страх? – запитав він.
– Ні, сер.
– Однієї ночі я так злякався, що не стримався, закричав. Усіх побудив, і розлючений батько взяв мене за карк і поніс сходами в цей льох. Тоді дістав молоток і забив за мною двері. Я був ще малий, років сім, не більше. Я видерся сходами назад до дверей на кухню і кричав щосили, дерся і гупав у двері. Але мій батько був суворий чоловік і покинув мене самого в темному льосі. Мені довелося провести тут цілу ніч і навіть частину другого дня. Через якийсь час я заспокоївся, і знаєш, що я тоді зробив?
Я похитав головою, не зводячи на нього погляд. Його очі блистіли, і він як ніколи скидався на вовка.
– Я повернувся до льоху і сів у темряві. Тоді тричі глибоко вдихнув і зустрівся зі своїм страхом. Я зустрівся із самою темрявою, а немає нічого страшнішого, особливо для таких, як ми з тобою. Бо до нас посеред темряви приходить всяке. Шепоче нам, набирає форми, яку бачать тільки наші очі. Але я це зробив, і, коли я вийшов із цього льоху, найгірше було позаду.
Цієї миті свічка оплила і загасла. Усе поринуло в непробудну темряву.
– От і все, хлопче, – сказав Відьмак. – Зараз тут тільки ти, я і темрява. Витримаєш? Годишся мені в учні?
Голос його звучав інакше, якось глибше та чудернацько. Мені уявлялося, як він упав навкарачки, обличчя його вкривається вовчою шерстю, зуби ростуть і загострюються. Я тремтів і не міг мовити ні слова, поки не зробив третій глибокий вдих. І тільки тоді я йому відповів. Словами батька, які він повторював, коли доводилося робити щось складне або неприємне.
– Хтось мусить, – сказав я. – То чом би і не мені?
Відьмакові це, мабуть, здалося кумедним, бо його сміх рознісся на весь льох, а тоді прокотився сходами вгору, назустріч новому гуркоту грому.
– Майже тринадцять років тому, – знову повів Відьмак, – передали мені запечатаного листа. Він був короткий по суті і написаний грецькою. Це твоя мати мені прислала. Знаєш, що вона написала?
– Ні, – тихо озвався я, не розуміючи, до чого він веде.
– «Я щойно народила хлопчика, – писала вона. – І він сьомий син сьомого сина. Його звуть Томас Дж. Ворд, і він – мій подарунок цьому графству. Коли він виросте, ми надішлемо звістку. Навчіть його всього. Він буде вашим найкращим і вашим останнім учнем».
Відьмак перейшов мало не на шепіт.
– Ми не вдаємося до чар, хлопче, – сказав він. – Головні інструменти нашого ремесла – це здоровий глузд, хоробрість і докладні записи, щоб вчитися на старих помилках. А понад усе ми не віримо в пророцтва. Ми не віримо у визначене майбутнє. І якщо сповниться те, що написала твоя мати, то тільки тому, що ми самі його сповнимо. Розумієш?
Він говорив різко, але я розумів, що він не на мене сердиться, тож просто кивнув у темряві.
– А що мати вважає