Я ступив до вікна, і раптовий спалах ураз освітив кімнату. Відразу за ним прогуркотів грім, так голосно, ніби в мене над головою. Дощ періщив по стінах і вікнах, тарабанив у вхідні двері – дерево стогнало і скреготіло, немов ледве стримуючи чужий наступ.

      Кілька хвилин я тоскно роздивлявся спалахи блискавки за вікном. Ніч видалася мерзенна. Хоч я і боявся блискавки, усе б віддав, щоб опинитися там, на вулиці. Аби не спускатися в той льох.

      У далечині почав бити годинник. Я рахував удари – їх було рівно дванадцять. Час було зустрітися з тим, що чатує в льосі.

      Спалах блискавки знову осяяв кімнату і висвітлив величезні сліди на підлозі. Спершу я вирішив – це залишив Відьмак, але сліди були чорні, ніби з чиїхось дебелих черевиків осипався вугільний порох. Вони вели від дверей кухні майже впритул до вікна, тоді повертали назад. До льоху, униз. У темряву, куди я мусив спуститися!

      Силуючи себе не відступати, я навпомацки знайшов згарок свічки на підлозі. Тоді намацав десь поряд свій клунок із речами. Там, безпечно загорнуте в мій одяг, було кресало, що подарував мені тато.

      Наосліп і навмання я витрусив дрібку трута на підлогу і вдарив металевим кресалом по кременю, вибиваючи іскри. Я роздмухував трут, поки на мить не здійнявся маленький вогник – достатній, аби запалити свічу. Батько й не думав, що його подарунок так швидко стане мені в пригоді.

      Щойно я прочинив двері до льоху, спалахнула ще одна блискавка. Від гуркоту грому здригнувся весь будинок, гучна луна покотилася сходами переді мною. Я спускався у льох, у мене дрижали пальці, а в них – згарок, і химерні тіні звивалися на стіні.