Учень відьмака. Джозеф Дилейни
Читать онлайн книгу.
селом. І коли вона закінчилася, переможці вивели полонених на північний схил цього пагорбу й повісили там у лісі. Трохи і своїх повісили – за «боягузтво», але розказують і по-іншому. Кажуть, то були солдати, які відмовилися вбивати своїх колишніх сусідів.
Навіть Джек не любив працювати біля огорожі з того боку, а собаки не заходили в прилісок далі ніж на кілька футів. А що я бачу і чую таке, що не бачать інші, то я навіть на північне пасовисько вийти не міг. Річ у тому, що звідти я вже їх чув. Чув, як скриплять мотузки і стогнуть гілки під вагою повішених. Чув, як душаться й задихаються мертві по той бік пагорба.
Мама сказала: я такий, як вона. В одному ми точно схожі: я знав, що вона також бачить більше за інших. Якоїсь зими, коли я ще був зовсім малий і всі мої брати ще жили з нами на фермі, ночами з пагорба долинали такі страшні стогони, що чутно було навіть із моєї кімнати. Брати мої не чули ні звуку, проте я чув і не міг заснути. Я часто кликав маму посеред ночі, і вона щоразу до мене приходила, хоч і прокидалася на світанку до роботи.
Зрештою, вона сказала, що дасть їм раду, і однієї ночі сама-одна видерлася на пагорб Повішених і пішла в ліс. Коли вона повернулася, усе затихло, і лишалося тихо ще довго-довго по тому.
Тож в іншому ми з нею відрізнялися.
Мама набагато сміливіша за мене.
Розділ 2
У дорозі
Я встав за годину до світанку, але мама вже була на кухні і готувала мій улюблений сніданок – яєчню з беконом.
Батько спустився, коли я насухо витирав тарілку останнім краєчком хліба. Коли ми прощалися, він витягнув щось із кишені й тицьнув мені в долоню. То було мале кресало, що дісталося йому від свого батька, а тому – від свого. Одна з найдорожчих для нього речей.
– Хай це буде в тебе, синку, – сказав він. – Може, згодиться тобі в роботі. І заходь скоро в гості. Нехай ти пішов із дому, та це не значить, що не можна погостювати.
– Пора, сину, – підійшла мама, щоб востаннє мене обійняти. – Він уже під воротами. Не змушуй його чекати.
У нас не прийнято було розводити теревені, а що ми вже попрощалися, то до воріт я пішов сам.
Відьмак не зайшов у двір, а чекав мене з другого боку зачинених воріт – висока темна постать на фоні сірого світанкового неба. Каптур насунутий на обличчя, костур у лівій руці. Я ішов до нього зі своїм маленьким клунком і страшенно нервувався.
На мій подив, Відьмак відчинив хвіртку й ступив у двір, мені назустріч.
– Ну, хлопче, – замість вітання сказав він, – ходи за мною! Одразу й почнімо по-справжньому і як треба.
Замість вийти на дорогу, він повів мене на північ, прямо до пагорба Повішених. Скоро ми вже йшли через північне пасовисько, і серце мало не вискакувало мені з грудей. Ми дійшли до межової огорожі, і Відьмак переліз її на диво спритно як на свій вік, але я завмер. Я вже почув, як, схиливши гілля під вагою повішених, там, на пагорбі, скриплять дерева.
– Що сталося, хлопче? – озирнувся на мене Відьмак. – Якщо ти на власному порозі вже боїшся, то мало буде з тебе