Учень відьмака. Джозеф Дилейни
Читать онлайн книгу.
На світанку за мною прийде Відьмак.
Еллі розцвіла усмішкою.
– То він тебе взяв?
Я кивнув.
– Поки тільки на пробу, на один місяць.
– Томе, ти такий молодець. Я дуже за тебе рада.
Джек тільки пирхнув.
– Не вірю! Щоб ти – і в учні до Відьмака! Куди тобі до такої роботи, коли ти ще спиш при свічках?
Я засміявся з його жарту, але то була правда. Мені в темряві часом всяке ввижалося, а зі свічкою я бодай міг заснути.
Джек рикнув, ухопив мене за карк і почав тягати довкруж стола. Це він так жартував. Я попручався трохи чисто для порядку, і за якусь мить він відпустив мене і поплескав по спині.
– Молодець, Томе. То грошовита робота. Одна тільки біда…
– Яка? – запитав я.
– Тут же все й спустиш. А знаєш чому?
Я стенув плечима.
– Бо друзів будеш мати хіба за гроші!
Я силувано всміхнувся, але в Джекових словах було багато правди. Відьмак працює і живе сам-один.
– Джеку, ну що ти такий жорстокий! – насварилася Еллі.
– Та я жартую, – тут же відцурався Джек, ніби не зрозумів, чого це раптом вона.
Проте Еллі дивилася на мене, а не на Джека й раптом перемінилася на обличчі.
– Томе! – скрикнула вона. – Виходить, ти не застанеш народження нашого маляти…
Вона так засмутилася, аж мені самому стало печально, що я пропущу народження племінниці. Мама сказала, що в Еллі буде дівчинка, а вона в таких речах ніколи не помиляється.
– Я за першої нагоди заскочу в гості, – пообіцяв я.
Еллі спробувала всміхнутися, а Джек підійшов і поклав руки мені на плечі.
– У тебе лишиться твоя родина, – сказав він. – Ми завжди тут, якщо будемо тобі потрібні.
Уже за годину я сідав до вечері, свідомий, що завтра зранку мене тут уже не буде. Як і щовечора, батько проказав молитву, і ми пробурмотіли хором «Амінь!» – усі, окрім мами. Вона, як і завжди, потупила очі в тарілку і чемно чекала, поки ми закінчимо, а тоді ледь помітно мені всміхнулася, тепло й по-особливому. Не думаю, що хтось іще зауважив. Мені трохи полегшало.
У каміні палахкотів вогонь, пускаючи по кухні тепло. Посередині нашого великого дерев’яного стола стояв латунний свічник, натертий до дзеркального блиску. Свічка була дорога, із бджолиного воску – смердючу жирову свічу на кухні мама би не стерпіла. Майже всім на фермі розпоряджався батько, але в деяких речах мамине завжди було зверху.
Перед кожним парувала велика тарілка тушкованої картоплі з м’ясом, за яку ми радо взялися. Я глянув на батька, і мене раптом вразило, яким старим та виснаженим він сьогодні здавався. Раз по раз на обличчі в нього проступав сумний вираз, але він побадьорішав, щойно в них із Джеком мова зайшла про ціни на свинину. Вони навіть засперечалися, чи пора вже кликати різника.
– Ще би зачекати десь із місяць, – говорив тато. – Ціна ще зросте.
Джек потрусив головою, і почалося. Це була дружня сімейна суперечка, видно було, що татові навіть подобається. Але я не доєднався. Для мене