Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
правда?
Вона кивала.
Ранок вони зустріли на тому самому бульварі, на тій самій лаві, тільки димних корків тепер не було, а були самотні машини, що чмихали туди-сюди, та ще світлофор, він миготів жовтим над тим місцем, де колись стояв регулювальник.
– Заспівай, – сказала Улія. – Заспівай про Міста.
Він посміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув – так зітхає птах, збираючись злетіти.
Сашко заспівав – неголосно й без слів. Улія і без слів упізнавала посипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній річці, потоки Людви та машин у стромовинах розв’язок, високі і низькі будинки, які утримують небо над великим Містом…
Сашко співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано цієї ночі.
І повірила кожному слову.
Машин ставало все більше. Сашко вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; у будинку напроти – на четвертому поверсі – відкрилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя.
– Прошу вибачення…
Улія і Сашко разом повернули голови.
Неподалік, у чавунній огорожі, стояла Червона Машина з відчиненими дверцятами. А в двох кроках від лавки була людина в димчастих – ніби дуже запилених – окулярах.
Людина в Червоній Машині не сподобалася Улії, зате після зустрічі з нею Сашко почав більше співати. Він співав вранці у ванній, вдень за фортепіано, ввечері в ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьової розміткою, і ліхтарі завиваються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч.
Після кількох днів щасливого очікування Сашко прийшов додому спантеличений і п’яний, потрясаючи папірцем, який він називав контрактом; його батьки були чи то раді, чи то стурбовані.
– Я буду співати, – пояснив Сашко Улії. – Це справжнє везіння, удача, так просто жар-птиця в руки… У мене будуть альбоми, я стану… Ти ще побачиш!
Він заснув, а Улія піднялася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де на брудній сходовій клітці маялося нутро блочного будинку з просілим фундаментом.
Чужі ліхтарі ледь помітно переморгнулися при її наближенні, дроти напружилися і знову розслабилися; вулиці були порожні, світлофор з чотирма секціями улесливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, ніби на жердинку.
Тепер Сашко буде багато співати. Він щасливий. А значить, і вона щаслива теж.
Вона закинула обличчя до ліхтарів; асфальт був теплий і м’який. Улії захотілося лягти, і вона так і зробила б, якби зовсім поруч – по третій смузі – не пролетіла чорна тінь, супроводжувана шумом мотора.
Тінь зникла за горизонтом й одразу ж повернулася.
– Привіт, – сказав Переул. За його спиною на мотоциклі сиділа молоденька мешканка веж-новобудов. – А я тебе не впізнав.
– Привіт, – сказала Улія, дивлячись повз Новобудову. – Що так, очі підводять?
Переул посміхнувся:
– Ти стала схожа на Людву. Ще трохи – і перестану тебе помічати.
– Твоя