Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Людви, – сказала Улія.
Сашко кивнув:
– Для Людви… Гарне слівце. І не треба так сумно – Людві подобається! Людва щаслива! Ну що тобі ще?!
Промені прожекторів металися, підпорядковуючи Людву ритмом; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв’язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту – ні.
Сашко метався по сцені, ніби бажаючи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись пірнути в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом – але замість червоних і білих вогнів, які зливаються в дзвонову дорогу, перед її очима виникав потік Людви, безликий і безголовий, що повільно тече повз торгові намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами…
Улія не знала, що бачила й про що думала, слухаючи Сашка, Людва. Крики й оплески, свист і тупіт видавали її збудження; Улії здавалося, що над головами, що хиталися в такт, злітають червоні та золоті ганчірочки емоцій.
Проїхали, чіпляючись одна за іншу, кілька однаково ритмічних, гучних, звичайних пісень. Улія була як нерухомий острів серед моря задоволеної Людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила момент, коли на сцені з’явилася жінка.
Людва закричала так, що Улія на секунду заплющила очі. Жінка була красива й сильна – Улія одразу відчула цю силу, вона була схожа на силу струму в товстих, обплетених ізоляцією дротах. Жінка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал – Людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захоплення, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.
Сашко чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягнула пухку руку до нього, висловлюючи приязнь – і одночасно ніби вказуючи на нього Людву, яка зібралася тут; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.
Її голос був низький і владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, в її пісні Улії бачився прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.
Жінка заспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось – він почав підспівувати. Їхні голоси сплелися, як потоки руху в складній розв’язці. Напевно, це було красиво; Людви кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.
Сашко співав. Щоки його порожевіли під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої Людви. Пісня була інша, вона належала жінці з білими руками та владним голосом.
Улія підвела голову.
На сволоці сиділа вугласта темна істота – нутро критого стадіону.
Через десять днів вони їхали у великій білій машині – жінка попереду, Сашко за її спиною, Улія поруч із ним. Той, що сидів за кермом, складався, здається, з однієї потилиці.
Вони котилися по швидкій широкій вулиці – у центр, до гучної Людви з блокнотами та камерами, до цікавої балакучої Людви, якій так подобається крутитися навколо жінки з владним голосом – і навколо всіх, хто опиняється поруч.
Сашко не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися