Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
за собою більш-менш вагому провину; загальний роздум обірвав Акір.
– Брехня, – сказав він без особливої, втім, упевненості. – Якщо по крові судили… По крові! Значить, ми особливі. Перини постелили, килими, стіл накрили, як благородним – значить, буде честь.
– Поросят теж відгодовують, перш ніж на ніж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий і тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обізвав Акіра гарматним м’ясом.
Усі притихли.
– Гей ти! – обернувся до Акіра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?
На Акіровому обличчі позначилася внутрішня боротьба. Напевно, йому дуже хотілося похвастатися, похизуватися, дати зрозуміти, що він знає більше за інших.
– Та так, – промимрив він нарешті. – Чув.
– Від кого чув?
Акір зовсім скис:
– Та так… Від людей якихось.
– Базікало, – презирливо процідив тонкогубий.
Акір навіть не глянув у його бік.
– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змій кусав коли-небудь?
– Іди ти, – розлютився чомусь Акір. – Тіпун тобі на язик!
– А мене кусав, – повідомив жилавий із похмурою гордістю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змій з обох голів кусне – у того кров змінюється.
Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змій. Якщо і кусав, то в ранньому дитинстві – тому що інакше настільки значна подія не могла б забутися.
– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?
– Я тут ні при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змій мене не кусав, і наврочення немає ніякого, і я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!
Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вісімнадцять важких поглядів, і жоден не обіцяв розради.
– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навіть бачив одного разу, ось як тебе! – і чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.
Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидів, витріщивши очі, ніби побачивши на стіні перед собою Королеву верхівців.
– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець після довгого, дуже довгого мовчання.
Усі втупилися в нього, як ніби він зізнався у пристрасті до людського м’яса.
– І у мене, – несподівано зізнався хлопчик. – А коли я народився, її вигнали.
Усі погляди перекинулися на хлопчика.
Юстин зрозумів, що йому холодно. Що мороз дере по шкірі, ніби дерев’яна терка. Вони сиділи кружком – дев’ятнадцять молодих чоловіків, – мовчали і дивилися. Передавали один одному погляди, як передають відра на пожежі.
Хтось беззвучно питав і сподівався отримати відповідь. Хтось поглядом шукав підтримки. Хтось оцінював, хтось примірявся.
Хтось нічого не розумів, але таких була меншість.
– У мене,