Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
це тій жирній жабі.
Юстин стиснув скроні долонями, та легше не стало. Він зрозумів, давно зрозумів, про що говорили жилавий і тонкогубий. Він зрозумів – і навіть повірив.
Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадується при слові «Червонобровий».
«…Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»
Дід – знав? Навряд.
– Розумієш, – сказав Акір жилавому, дуже серйозно сказав, без тіні хизування. – Я краще віритиму своїй матері, ніж якійсь жабі. Може, ти вчинив би по-іншому – твоє право…
Юстин зрозумів, що непомітно для себе смикає пластир на руці і вже третину його розсмикав.
– Та скільки хочеш, – байдуже відгукнувся жилавий. – Вір… Тільки питання все ж не в тому. Питання, братики, ось у чому – на кий біс нас зібрали? У лазні попарити?
– Прикінчити, – з незрозумілим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то і діточок усіх під ніж – щоб, значить, диначтію змінити начисто.
– Династію, а не диначтію, – пошепки сказав Юстин.
– Що? – тонкогубий примружився.
– Династію, – сказав Юстин. – А не диначтію.
– А ти звідки знаєш, ублюдку?
– Від ублюдка чую, – Юстин навіть трохи посміхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорікає».
– Ти, може, навіть грамотний? – після паузи поцікавився тонкогубий.
– Може, – сказав Юстин.
– А-а, – тонкогубий відвернувся, ніби втративши до Юстина інтерес.
– Хлопці, – сказав Акір, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопці… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – він тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дітей, – ти теж… І ти, – Акір обернувся до Юстина. – Що ж ти віриш так легко, що твоя мати…
І Акір запнувся. Смагляве обличчя його зробилося мідним через приплив крові.
– А то ти не знаєш, як це буває, – сказав у тиші веснянкуватий хлопець років двадцяти. – До нас на хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. Хто з дівчат сподобається – готово, батьків не питає і обручок не дарує, тут-таки й весілля на один день…
Акір захитав головою:
– Ні. Моя мати з дому не виїжджала навіть… Мій батько полював!
– Полював, – гмикнув тонкогубий. – Добряче полював на баб.
Акір схопився і кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихої нагоди дістав у ніс, розлютився і включився в бійку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин відійшов убік, узяв відро з водою, що стояло біля порога, і перекинув на забіяк.
На нього визвірились:
– Дурень! Домохранець смердючий!
Бійка змінилася лайкою. Юстин дивився, як Акір витирає розбитий ніс, як у веснянкуватого стрімко запливає око, як жилавий, лаючись по-чорному, намагається викрутити поли мокрої сорочки – а перед очима у нього стояли яблука, повільно падаючи у високу траву одне за одним.
І як трава погойдується, змикаючись.
Тепер усі дивилися на нього.
– Я