Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
яблуко.
Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.
Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.
– Мел…
– Що?
Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.
– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.
– У тім, що погано грав?
– Ні… У тім, що я…
І замовк.
– Ну? – ледь помітно підморгнув Мел.
– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…
– І що? – Мел посміхнувся.
Антон мовчав.
– Не має значення, – сказав Мел. – Я тобі не суддя. Зараз у тебе єдине завдання і єдина думка в голові: як би закинути м’яч у кільце. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… І будь задоволений: іншим і така втіха недоступна.
Сенс його слів дійшов до Антона набагато пізніше.
Поле для гри було місцем, що замінювало життя, а душова – аналогом смерті. Символом відчаю.
Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як позбутися захисника-опікуна і «запропонувати» себе розігруючому. Як зробити свій пас найточнішим. Як обвести. Як відібрати. Як закинути.
Буденна загибель, що чатує на нього під час результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, наводив жах, хоча вогнеметами і Людовик, і Мел користувалися досить рідко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тоді – Вову. Сам він досі уникав подібної долі.
Зате в душовій він завжди пам’ятав, що трапилось. У душовій він завжди думав про матір та про червоне яблуко на дні спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці у кабінках поруч, бачив зелений двір під ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.
Оленку майже не згадував.
Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…
А може, це вже назавжди.
– Слухай, Сашко…
– Чого?
– А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?
– Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.
– Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…
– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.
– А у тебе мати залишилась?
Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:
– Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…
– Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав.
Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із