Характерник. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
добрий біб, як квасоля, не любить жодна животина, окрім людини? Навіть кузка в ній не заводиться. А в цьому бобові більше сили, ніж у горосі чи гречці.
– Що є поживним для людини, не завжди є корисним для животини, – відповів Кирик. – Завелика сила згубна для того, хто не вмістить її у кволому тілі. Це як пара в казані. Коли її надмір, вона зриває покришку.
Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю.
– Гм, – всміхнувся сам до себе старий. – Ти, я бачу, навчався в Київській академії?
– Було, – зізнався Кирик.
– А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?
– Як… по-людському?
– Просто, – мовив Кміта. – Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.
Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.
Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.
– Нічого, – сказав старий Кміта до Богуна. – Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.
Богун схвально кивнув: виб’ємо.
Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.
– А скільки тут квасолин? – спитав він.
– Тисяча і сто дві, – відповів Кирик.
– Як ти їх полічив?
– Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, – сказав Кирик.
– Дотепно, – кивнув Кміта.
Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.
– В якій руці? – спитав старий.
– Ні в якій.
– Як то ні в якій?
– Бо вона в мене, – Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.
Полковник Богун аж засвітився.
– То як? – спитав він. – Видно, що Лупиносів син?
– Візьму його, – погодився Кміта. – Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.
У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.
– О, вже розходилися, – сказав Кміта. – Нагадують придибайлам, чий це острів.
– А де вони? – спитав Богун.
– Хто – жаби?
– Та ні, халамидники.
– Під водою, – Кміта показав на саджавку. – Вже давно там сидять і не дихають.
Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.
– А що, молодці, – запитав старий, – чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?
– Ні, – сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. – Якесь дурне жабеня вхопило та відразу ж і виплюнуло!
– От бачте, – сказав Кміта і теж сплюнув собі на босу ногу. – Ніяка холера не їсть квасолі, окрім людини. А ці халамидники щодня з’їдають повен кадібець. Ідіть-но сюди, годі розлякувати жабенят, бо це їхній острів. Жаб’ячий.
Зазеленені жабуринням пики підійшли і, ковтаючи слину, ласо дивилися на кадібець із квасолею.
– Це