Характерник. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
зграї, яка летить його визволяти. Та де вже!
Усі запорожці теж голосно випили, навіть діди-райці Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Перепічка й Покришка вмочили вуса, а писар Яковина, піднісши до рота чару з черленим вином, раптом угледів, що зверху плаває втоплена мушка-п’яниця. Нігтем мізинця Яковина підважив її, викинув з чарки, аж та мушка раптом взяла й полетіла прямо до Сірка. Яковина не догледів, де вона сіла, дуже мізерне було те створіння, зате помітив, як Сіркові очі знову взялися позолотою. Чорт!
Царевич Симеон і собі поволі вихилив чару тягучого заморського вина, від чого його праве вухо, вдвічі більше за ліве, спалахнуло ще дужче. Запорожці зачудовано дивилися на те вухо, що зацвіло, наче ружа.
Симеон Олексійович випив, однак до їжі не брався, він і далі стояв зажурений, опустивши очі під сирно, хоч сам Сірко визнав його сином царя Олексія Михайловича. Запорожці ж наминали так, наче молотили у сто ціпів, смачно плямкали, сьорбали, прицмокували, аж лящало за вухами. Вони вмить роздерли на шматки крижня і вплели його разом із пупом, печінкою й серцем, не залишаючи бідному качурові жодної надії на порятунок. Вино булькало в горлянках, вступало у кров, текло по підборіддях і вусах.
Сірко, закусивши качиним крилом, натоптав череп’яну люлечку, викресав вогню і пакнув жовтим димком. З рота йому випливло кругле кілечко, схоже на сережку, що поблискувала у вусі Сірка. На обідку сережки внизу темніла вишнева краплина ґранату, а по її боках тулилися дві дрібніші перлини. Жовте кілечко диму поволеньки покотилося над столом до Андрія Яковини. Писар відхилився убік, однак і кілечко звинулося ближче до нього. «Він мене сьогодні доб’є», – подумав Яковина.
Сірко того ніби й не бачив, він обернувся до царевича Симеона, котрий досі стояв, скромно опустивши очі.
– Сядь, – чемно припросив кошовий. – Нехай поли не висять.
Коли царевич сів, усім якось полегшало, випили ще по чарі, і гетьманський посланець Зуб, примруживши зизе око та підсмикнувши рукави киреї, звернувся до Симеона з такими словами:
– Я незабаром вертатимуся до нашого гетьмана Івана Самойловича, то чи не хотів би ти написати своєю рукою листа до рідного батечка? Та й самому гетьману можеш написати, а я передам твоє письмо прямо з рук у руки.
– Гетьманові передай мій уклін усно, що тут писати, – мовив Симеон. – А до царя-батечка я не можу передавати листів, бо їх так чи так перехоплять бояри. Хіба ти не знаєш, як ці негідники ненавидять царських дітей? Вони б усіх государевих спадкоємців передушили, аби захопити кормило. Смішне і дурне ти кажеш, пане Зубе, я дивуюся з тебе.
Зуб ніяково примовк і не знав, куди подіти свої замащені риб’ячим жиром руки.
– Про мене, Семене, – буркнув він, облизуючи пальці.
Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, і подумав, що це він його зневажливо назвав Семеном, через те вирішив присоромити Зуба ще дужче.
– Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки цареві? Вхожий ти в государеві палати?
– Ні, – відповів Зуб. – До