Товариство осиротілих атеїстів. Галина Горицька
Читать онлайн книгу.
малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неї? Ось для Зіни Яківни і одноногого Леоніда – то напевне.
Майор МДБ Геннадій Петрович саме застібав ґудзики свого напіввійськового кітелю в надії ще встигнути на вранішню нараду. Аж тут на сходах у під’їзді зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А їй – ну так трапилося – відчинила двері рідна мати. Руда дівчина вже давно поховала її подумки з батьком і братом…
– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!
– Ох, доцю… – І Зіна Яківна уривчасто вдихнула повітря і істерично засміялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволіла, коли всіх вас втратила… Я не вірю… Льоню, Льонічку!
Зіна Яківна почала поволі сповзати на підлогу. В кімнату вбіг Льоня і, разом з рудоволосою дівчиною, поклав стару єврейку на софу. Потім були якісь ліки з їдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).
По черзі заходила жіноча половина комуналки і щось приносила: поради, помідори і свіжі газети. Мовляв, ви почитайте, їй стане легше від новин. Однак Льоня категорично від такої пропозиції відмовився. Насамкінець прийшов дільничний – молодий хлопчина з неспокійним поглядом і довго вимірював тиск Зіні Яківні, а потім іще довше – її пульс. Він дав снодійне і сказав, що краще їй пережити потрясіння у сонному стані.
І ось усе знову стало, як і тоді – знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..
Першою заговорила Аля:
– А пам’ятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так… «Аля і Льоня – два голубки…»
– «Голубки на фургоні», – усміхнувся капітан-лейтенант.
Аля замовкла і якось мимохідь поклала голову йому на плече. Так і сиділи якийсь час. Її долоня в його. І більше нічого.
Потім заговорив уже він:
– То була моя дружина. Та, котра пішла з сином. То не мій хлопчик. Але я полюбив його, і твоя мама дуже прикипіла до Антона серцем. Мене гризе сумління…
– Ти любиш її?
– Ні.
– Тоді чому?
Леонід здивовано подивився в її зелені очі, що миготіли в сутінках, немов котячі:
– Ти така прямолінійна… Що, немає сірого, лише біле і чорне?
Аля мовчала. Навіть голови з плеча його не підняла. Льоня продовжив:
– А війна, Алю, навіщо? Навіщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибіру. Навіщо? У мене тепер ноги нема – ти помітила? І на це я також не знаю, що одповісти…
– Припини. То від тебе не залежало. А одруження…
Льоня враз підхопився з софи. Почав знервовано міряти кімнату.
– Я гадав, ти мертва!
– Не кричи… – притишила його дівчина. – Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?
– Скажу тобі так… – Льоня відчував, як хвиля