Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок: Молдавські народні казки. Народное творчество
Читать онлайн книгу.
вся, то побачив, що дерево виросло до самого неба і зняти дзвіночок ніяк не можна.
– Дерево, нахились! Я зніму дзвіночок. Пора вести овець на пасовисько.
– Ні, – відповіло дерево, – не хочу.
Прийшов хлопчик до сокири:
– Йди, сокиро, зрубай дерево, воно не хоче віддати мені дзвіночок.
– Не піду, – каже сокира.
Пішов хлопчик до іржі:
– Іди, іржа, затупи сокиру, вона не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.
– Не хочеться, – каже іржа.
Розсердився пастушок, пішов до вогню:
– Іди, вогонь, спали іржу, вона не хоче затупити сокиру, а сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.
– Лінь мені іти, братчику.
Пішов хлопчик до води:
– Біжи, вода, погаси вогонь, він не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.
– Не буду, – каже вода.
Пішов хлопчик до бичка:
– Піди, бичку, випий воду, вона не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.
– Не піду, – каже бичок, – я вже напився.
Хлопчик образився, пішов до вовка:
– Ходімо, вовче, заріжеш бичка, він не хоче випити воду, вода не хоче гасити вогонь, вогонь не хоче палити іржу, іржа не хоче тупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.
– Ні, – каже вовк, – не хочу я мати діло з бичком.
Пішов пастушок до мисливця.
– Мисливцю, піди, забий вовка, він не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.
– Ні, – каже мисливець, – я сьогодні не піду на полювання.
Пішов хлопчик до мишки:
– Мишко, мишко, іди відгризи ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.
Мишка каже:
– Не піду, я не голодна.
Пішов хлопчик, вклонився кішці:
– Йди, кішечко, з’їж мишку, вона не хоче відгризти ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.
Кішка каже.
– Ні, не піду, наїлась мишей досита.
Що діяти пастушкові? Пішов до собаки.
– Іди, Гривку, вкуси кішку, вона не хоче з’їсти мишку, мишка не хоче відгризти ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій чарівний дзвіночок. Сонце вже високо, а мої вівці хочуть пити, хочуть їсти.
Жаль стало собаці хлопчика, бачить, що він втомився і ніхто йому не хоче допомогти, підхопився, підстрибнув, та як кинеться за кішкою! Кішка злякалась, кинулась на мишку, мишка тільки пискнула і почала гризти ремінь мисливської рушниці, мисливець підхопив рушницю і прицілився у вовка, вовк помчав за бичком, бичок заревів і почав пити воду з річки, аж береги ходуном заходили. Вийшла вода з берегів, вихлюпнулась на вогонь, вогонь накинувся на іржу, іржа як пішла по сокирі, сокира підскочила і почала рубати дерево, дерево нахилилось, хлопчик схопив свій дзвіночок і побіг пасти овець.
Відтоді собаки звикли жити на пасовиськах і стали вірними друзями пастухів.
Гевеун-велетень
Мабуть, колись так сталося, а якби цього не було, не розказували б цю казку.
Жив колись чабан, і було в нього троє синів. Збудував він під лісом загін для овець і пас їх там цілий рік. Трохи нижче, в самому серці кодр, жив Гевеун-велетень – мерзенний і страшнючий змій, не бачити б його ні уві сні, ні наяву.
Вранці, коли просипалися птахи, і увечері, коли з долини тягнуло прохолодою, Гевеун-велетень гикав і кричав чабанам, що були в загонах:
– Мей, чабани, ехе-хе-хе, женіть овець до мене, в трави колосисті, в ліси тінисті!
Та всі чабани знали, що за ласкавими словами приховані страшні справи. І ніхто йому не відповідав, і ніхто не йшов.
Скільки разів чув чабан заклик і слова велетня-змія, стільки разів повчав своїх синів:
– Боже борони, щоб хтось із вас відповів змієві – йому тільки того й треба: попрощаєтесь назавжди і з вівцями, і з життям