На Далекому Заході. Эмилио Сальгари
Читать онлайн книгу.
нападу індіанців на мою асьєнду, Ред раптово зник. Швидше за все, його викрали сіу. Я довго шукав мого вірного коня, а нині він повернувся до мене мертвим.
– Чому він пішов за індіанцями?
– Це мене не дивує: коли я привів Реда до сіу, Ялла вирішила будь-якою ціною підкорити його серце. Вона доглядала за Редом, була доброю і лагідною з ним, і через якийсь час він слухався її краще, ніж мене. Напевно, Ялла була серед тих, хто напав на мою асьєнду, і покликала Реда за собою.
Після короткої мовчанки урядовий агент спитав:
– У вас із нею були діти?
Від цих слів полковник здригнувся.
– Звідки мені знати? – пробурмотів він. – Я втік від Ялли через три місяці після того, як ми побралися.
Багаття майже догоріло, і Джон Мексім докинув до вогню поліно. Потім натоптав свою люльку, розлив по склянках вино і сказав:
– Це ж треба! Як усе міцно пов’язано! Тепер і я бачу, що справа не така проста, і, правду кажучи, жалкую, що поспішив розстріляти того молодого індіанця. Він міг би пролити світло на цю таємницю. Але час назад не повернеш, до того ж у нас ще є індіанська дівчинка.
– І що ти збираєшся робити? – роздратовано кинув Деванделль. – Не забувай, вона всього лише дитина! І хоча червоношкірі з нашими дітьми не надто церемонитимуться, все ж ми не повинні чинити, як дикуни!
– Побачимо, побачимо. Видно, що вона хитра пташка, тож напевно знає немало цікавого для нас. Спершу спробуємо по-доброму.
Агент підвівся й підійшов до Міннегаги.
Прив’язана до стовпа дівчинка тільки вдавала, що спить, але її тремтячі повіки свідчили про те, що вона не спала, і, коли співрозмовники не дивилися в її бік, розплющувала оченята і пропікала їх ненависним поглядом.
Щойно Джон Мексім схилився над полонянкою, як тишу розітнули два постріли, і зараз же пролунав сигнал тривоги:
– До зброї! Індіанці!
– Ох і ніч, хай би їй чорт! – пробурчав агент і схопив карабін. – Ви йдете, полковнику? – звернувся він до Деванделля, який задумливо дивився на Міннегагу.
Знадвору долинали тривожні вигуки солдатів, але пострілів більше не було.
– Що сталося? – спитав полковник у солдата, що пробігав повз намет. – На нас напали індіанці?
– Цього разу Бог милував! Фальшива тривога. Бойового кличу сіу не було.
– Хто охороняв вхід в ущелину? – питав далі Деванделль.
– Трапери Гаррі і Джордж, сер.
– Напевно щось сталося! – стривожено мовив полковник. – Ці брати – чудові розвідники і не здіймали б галасу даремно… А, ось і Гаррі! – вигукнув він, побачивши трапера, що вийшов із-за скелі. – Що скоїлося?
– Дідько його знає, командире! Сіу напевно десь поруч. Одного з них я випадково пристрелив там, поряд із білим конем.
– Тут лежить тільки один індіанець! – вигукнув агент. – А де другий?
– Хто? – пожвавішав полковник.
– Нічний Птах, якого ми розстріляли, прив’язавши до цієї скелі. Тепер