На Далекому Заході. Эмилио Сальгари
Читать онлайн книгу.
племені сіу прохід через пасмо Ларамі. Це дало би можливість укріпитися арканзаському ополченню, яке заступало індіанцям шлях до берегів Міссісіпі.
Подолавши останній каньйон, Джон Мексім вирішив влаштувати невелику військову нараду. Він розумів, що тепер усі індіанці заодно, тобто небезпека загрожує не тільки від кровожерних сіу, а й від їхніх союзників так само, тож слід було вирішити, який шлях обрати як найбільш безпечний.
На північ простяглася величезна долина з високою травою, струмками і гаями, де цілком могли затаїтися в засідці індіанські загони. На півдні розкинулася нескінченна прерія з густою, але невисокою травою, в якій не сховаєшся від ворожих стріл і куль.
Якщо йти на північ, то можна було наштовхнутися на ворожу засідку, сховану в перелісках; якщо на південь – то на відкритій місцевості прерій ворог здалеку, як на долоні, побачить вершників на конях.
– Щиро кажучи, мені більше до вподоби північний напрямок, – резюмував агент, уважно роззирнувшись довкола. – У кущах і гаях можна сховатися від дозорців і порівняно спокійно дістатися до Кампи, а потім наздогнати караван, що прямує до Солоного озера.
– Якщо ще є кому прямувати, – докинув Гаррі. – Чеєни там нишпорять уже давно, й, здається мені, недарма!
– То й що? – заперечив Мексім. – Якщо не наздоженемо караван чи бодай його залишки, то поїдемо далі самі.
– Гаразд, – погодився Гаррі. – Якщо вже судилося стати здобиччю червоношкірих, то неважливо, яким чином ми цього досягнемо.
– А мені здається, краще прерія, – нерішуче мовив Джордж. – Нею хоча б можна мчати стрілою і в разі гонитви втекти від переслідувачів. Хіба не так?
Джон Мексім усе ще вагався, і Джордж уже повернув свого мустанга в напрямку прерії, коли кінь під агентом несподівано зафоркав і голосно заіржав.
– Стій! – гукнув агент, натягнувши поводи і знаком велівши траперам узяти рушниці. – Чужинець поруч! Мій кінь за милю чує ворога.
– Мій мустанг теж непокоїться! – підтримав його Гаррі. – Невже тут засідка червоношкірих? Не вельми приємний був би сюрприз!
Ніби у відповідь на його слова з-за високих заростей горішини долинуло протяжне іржання. Джон Мексім і його супутники завмерли в напруженому очікуванні, звівши курки своїх карабінів, готові стріляти у разі найменшої небезпеки.
Не видимий подорожніми кінь знову заіржав.
– Не зрозумію, що таке! – здивувався агент. – Якби це був дикий мустанг, він давно б утік, зачувши нас. Треба обійти гайок і подивитися, що там діється.
Вони рушили один за одним у напрямку ліщинових кущів. Коні злякано харапудилися, вперто не бажали коритися верхівцям, намагаючись звернути з небезпечної дороги. Здавалося, вони чують якусь небезпеку.
З кожним кроком гай дедалі густішав, а коні слухалися вершників усе менше. Врешті-решт агентів кінь уперся і став дибки; у ту ж мить із-за дерев вилетів мустанг, осідланий мексиканським твердим