На Далекому Заході. Эмилио Сальгари
Читать онлайн книгу.
до знаменитої розпадини гірського пасма Ларамі, відомої як Ущелина Смерті.
– Поспати нам точно не доведеться. Нападу індіанців, скоріш за все, слід чекати з ущелини, тож наказую всім триматися разом! – сторожко роззирнувшись навсібіч, мовив полковник.
Досвідчений солдат, який за свою військову кар’єру побував у бувальцях, провівши півжиття у битвах і походах, – спершу на території Мексики, а потім на землях Далекого Заходу – не помилився: ніч і справді видалася неспокійною.
Над гірським пасмом, що тяглося від Вайомінґа до кордонів Колорадо, нависли важкі грозові хмари, раз по раз було чутно виляски грому. І скоро з неба хлинули потоки дощу, та з такою силою, що навіть вартові покинули свої пости й поховалися у фургонах.
Вартувати залишилися двоє молодих солдатів – брати Гаррі та Джордж. Обидва були траперами, і до того, як пристати до загону Деванделля, часто супроводжували каравани переселенців або ж доставляли термінові донесення, бувало, й за гіршої погоди, тож їх важко було налякати громом і зливою. Утім від крижаної зливи вони все ж сховалися під виступом скелі.
– Ну що, Гаррі, видно бодай щось? – спитав Джордж – вродливий, смуглявий, як метис, із блискучими очима.
– Нічогісінько, брате! – відповів Гаррі.
У спалахові блискавки на мить окреслилося його обличчя – таке ж смугляве, як у брата, з такими ж блискучими очима. Вони були достоту схожі між собою, проте Гаррі здавався на вигляд старшим за Джорджа: був вищий на зріст, мускулистіший і ширший у плечах.
– Мені здається, той індіанець, який уже тричі поривався вискочити з ущелини, скориставшись грозою, все ж спробує прослизнути повз наш табір. Напевно, йому наказано доставити важливе донесення бунтівним племенам, – зауважив Джордж.
– А мені здається, брате, що він дістане від мене добрячу порцію свинцю, якщо тільки спробує це зробити! – відповів Гаррі й додав загрозливо: – Хай тільки спробує, я йому покажу!
– Але ж чеєни свинцю не бояться, і ми обидва це чудово знаємо!
– Слушно кажеш! Моя рушниця, як видно із зарубок на приклáді, забрала життя вже в десятка червоношкірих, але, їй-богу, ці індіанці б’ються, як скажені, хоча й лізуть просто на кулі!
– Атож! У мене на приклáді всього сім зарубок, а на додачу – дві на тілі, і вони дуже повільно гояться! – відповів Джордж. – Пильнуй, брате! Полковник правду каже: бою нам не уникнути. Найменше, чого б хотілося, це з мисливця перетворитися на дичину!
– Нутром чую: цей бісів індіанець неодмінно спробує вилізти з ущелини ще раз. У спалахові блискавки я міг би його вкласти. Твій порох не відсирів? Якщо схиблю, вся надія на тебе!
– Я обгорнув карабін курткою, тож мій порох залишився сухим, – відповів Джордж. – Чорт забирай! Поглянь-но, що воно там? Невже вершник?
Яскравий спалах блискавки осяяв землю. Крізь пелену дощу й туману стало видно контури скель, зловісні кошлаті хмари, що швидко мчали по небу. Коли знову загуркотів грім, обидва солдати