Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
сумирними ідіотами. П’ятирічне дитя, яке до викрадення вміло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотіло щось і тягнулося до тих речей, які хотіло взяти. Забуті два чи три роки тому підгузки знову ставали потрібними й могли залишатися такими доти, доки такій дитині-рунтові не виповнювалося десять чи навіть дванадцять років.
– Холєра ясна, наша Тія досі мочиться під себе раз на шість днів, а раз на місяць обов’язково обсереться, – сказав Тіан.
– Слухайте його, – похмуро кивнув Оверголсер. – Мій брат Веланд був такий самий аж до смерті. Також за ними треба більш-менш постійно пильнувати, бо якщо їм до рук потрапить щось для них смачне, то вони їстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоєю, Тіане?
– Мій брат, – випереджуючи Тіана, сказала Залія. – Геддон і Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому віці, коли… – Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася і замовкла. Проте Едді зрозумів: так, Геддон і Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один із них так само зможе допомагати. А от другий…
Викрадена десятирічна дитина, повернувшись, мала кілька рудиментарних залишків мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалі. Найгірше велося тим, кого забирали в найстаршому віці, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвідомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Ці зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схід, як загублені створіння. Наче бачили там свої нещасні мізки, які кружляли в темному небі, мов ті птахи. За всі ці роки шестеро рунтів наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.)
Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.
– Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, – сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. – Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?
– Так, – мовила Сюзанна.
Тіан кивнув.
– А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.
– Слухайте його, – сказав Оверголсер. – Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я подводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?
Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув – «людським духом пахне» і таке інше, але дотепер ніколи не думав про те, як це – ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», – подумав Едді і здригнувся.
– Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.
– Нескінченним, – сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. – Він здавався їм нескінченним.
– Той шепіт