Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька
Читать онлайн книгу.
храмі прохолода відразу звабила її й поглинула. Хотілося в ньому бути вічно й нікуди більше не йти. Залишитися тут і сидіти на холодній кам’яній лаві, допоки не настане час летіти додому… Адже ж не можуть прогнати з храму?
В окремих невеличких кімнатках стояли вівтарі й статуї – уособлення єдиного та неділимого Будди. Аня підходила до кожної з них і їй увесь час здавалося, що очі статуй стежать за нею поглядом.
– Чи буду я щасливою?
– А ти і є щаслива.
– Але ж… так складно…
– А ніколи не буває легко.
Перед центральною статуєю, трохи обабіч, стояла мідна чаша з блискучими боками, відполірованими людськими долонями. Аня спостерігала за мирянкою, що схилила голову в молитві, терла цю чашу й просила чогось свого. Дівчина й собі вирішила доторкнутися до неї.
Доки Аня підносила руки до чаші, вона відчула легке дрижання в повітрі, як від електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чаші обома долонями, і та почала пашіти й пульсувати, як живий організм. Ані перехопило подих від зачарування. «Я молю тебе, нехай із Женею все буде гаразд»…
Через дорогу від храмового комплексу стояли офісні будинки. У їхніх скляних стінах також жив храм. Він жив настінним розписом сучасності – віддзеркаленням. Емпатією людських сердець. І тільки сталеві каркаси скляних стін хмарочоса обмежували його. І то відносно, бо зображення повзло по стіні далі, оминаючи сталеві лінії, так само, як вода долає будь-які перепони на своєму шляху.
– Ти залишишся в моєму серці, – прошепотіла Аня.
– Я знаю, – відказав Храм, – у людському серці залишається абсолютно все, що було з людиною, бо воно – віддзеркалення безсмертної душі на життєвому шляху.
Храм хотів іще дещо розповісти дівчині, зокрема про те, що людина стає такою, якою вона є, не лише завдяки цьому життю, а й минулим перевтіленням. Про своє будівництво колись давно-давно… Так давно, що Храм і забув уже, у якому столітті… Про кольорові парасольки й стукіт дерев’яного взуття японських хлопчиків, котрі приїхали сюди разом зі своїми батьками-окупантами… Про Сонце, про океан, що був десь дуже поруч, але Храмові так досі й не вдалося до нього потрапити й тільки його жовта настінна фарба була звідти родом – походила з океанічних глибин. Вона розповіла Храму, як шурхотить легенько пісок, коли його уносить вітер… Храм мало стрічав людей, які могли з ним спілкуватись, і тому не хотів відпускати цю дивну дівчинку… Аня відчула неабияке піднесення від спілкування з ним, але за деякий час мусила крокувати далі.
Вийшовши з храму й відчувши прилив енергії, дівчина вирішила піти до океану. Вона й гадки не мала, що то Храм передав їй на ментальному рівні своє бажання побачити величні води Китайського моря. Аня десь читала, що тут мають бути громадські пляжі, а отже, можна буде здійснити заповітну мрію – намочити ноги в океані. І справді, проїхавши пів години автобусом і віддавши аж одинадцять місцевих долярів, дівчина вийшла на зупинці Turtle cove. Це був один із найчистіших пляжів Гонконґу.
На