Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька
Читать онлайн книгу.
дати?
– Так, мабуть…
– Тоді з вас тридцять сім ойрів.
– О, ні-ні, не треба, – поквапливо проговорила Аня й узяла холодну пляшку з пивом.
«Так у світі повелося»… і далі буде не пісня «Плачу Єремії», вибачайте, так у світі повелося, що пиво – одне з найпоживніших дешевих напоїв. Воно навіть волоссю допомагає рости блискучішим і густішим. Так кажуть. Але, мабуть, задля того його треба не всередину вживати, а застосовувати зовнішньо. Однак Ані було не до блискучого волосся наразі – вона знову влаштувалася під своїм деревом-тентом і відкрила пляшку. Колись давно, коли вона поїхала в шкільний табір у Словаччину, вона вперше спробувала пиво. І то було не якесь «Жигулівське», або нудотне «Чернігівське», а справжнє, крафтове, словацьке… До речі, тоді вона також його пила не з цікавості чи молодечого протесту – потреба примусила. От саме як тепер… У таборі дітей майже не годували, а їсти хотілося молодим організмам, ще і як. Навкруги жодної кав’ярні чи бакалії. Тільки супермаркет із чипсами, що тільки й називався супермаркетом, і – нічний паб. Словацький сільський паб із крафтовим пивом… Шикарно. Однак Аня тоді встигла зацінити не так інтер’єр із правильними дерев’яними лавами й столами, чи різноманіття запропонованого пива, як саму поживність. Вона навіть не пам’ятала, аби була п’яна. Дорогою до пива вночі треба було подолати такі перешкоди, як другий поверх приміщення дитячого концтабору… вибачайте, табору і – сільське кладовище, напростець через яке доводилося дітям ходити по пиво. А назад, знову ж таки, – кладовище з хрестами, котрі чомусь світилися вночі й, найголовніше, якось залізти назад на другий поверх. Ну, то таке… Аня навіть не розуміла, що пиво пити дівчинці в сьомому класі – не годиться, табу, доки не сказала на пляжі в Очакові батьку, що «пива дуже хочеться». От тоді й отримала на горіхи. Тепер би вона звичайно залюбки з’їла оте все, що давали в їдальні словацького дитячого табору, навіть зрази з гнилою капустою, і не просила б пива. Однак іншого такого самого дешевого нічого не було.
Ані снився батьківський будинок і святкування чийогось дня народження з маминими фірмовими наїдками. Насправді ніякого будинку не було – тільки двокімнатна квартира у звичайному цегляному будинку. Однак їй завжди здавалося, що то цілий будинок, де кожний мешканець і кожна річ мають свої, особливі, місце й роль. Чи гадала вона однієї Божої днини привести туди Женю й повідомити про їхні заручини? Вона справді не думала про це… Єдине, що було очевидним, – цього вже ніколи не трапиться. І Аня за останні години своєї історії виживання в чужому місті, залишена напризволяще, перестала перейматися драматичною історією своїх любовних взаємин, адже всі її думки крутилися біля проблеми, як би так найбезпечніше дістатися додому й не зазнати великих психоемоційних і фізичних втрат на цьому шляху…
У літаку, згідно з правилами інтерконтинентального перельоту, годували тричі. Тричі за десять годин польоту.