Володимир Івасюк. Парасковія Нечаєва
Читать онлайн книгу.
справив Володі.
Ми вже не згадуємо про безпосередньо присвячені Володимиру «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».
Син теж висловив свої почуття до батька в «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.
Народження сина для подружжя Івасюків було дуже довгожданим: Михайло побрався із молодою директоркою восьмирічної сільської школи Софією Карякіною, коли йому було майже 30, їй виповнилося 25. Першу дитину вони втратили. Володя ще в пологовому будинку через халатність медиків мало не залишився сліпим на все життя. Зрозуміло, що молоді батьки оберігали своє дитя, як могли.
Уже з перших тижнів життя немовляти вони починають вести щоденник, у якому записують усе, що стосується маленького, – коли посміхнувся, як реагує на голос мами й тата, яку книжку купили для нього тощо. Син у центрі їхнього світу, у них океан почуттів до нього, вони щасливі. Жаль, що цей щоденник обривається десь на півторарічному віці дитини. Але батько, який мав серйозний літературний хист, писав і свій власний щоденник. І Володі в ньому відводилося чимало місця. Прекрасні сторінки, де описано поїздку батька із сином у село Русів Снятинського району Івано-Франківської області, на батьківщину письменника Василя Стефаника. У родинній хаті видатного літератора жив його молодший син Кирило Стефаник. Володя з величезним інтересом слухав усе, що стосувалося видатного письменника, хоча було йому на той час 9 років і він міг знати хіба що новелу «Кленові листки», яку тоді вивчали в молодшій школі.
Зі Щоденника батька можна почерпнути чимало цікавої інформації про сина – аж до останнього дня його життя на волі – трагічного 24 квітня 1979 року: коли Володимир назавжди пішов із свого львівського помешкання, батько, не знаючи про це, в Чернівцях писав, що його син – автор двох розділів роману «Балада про вершника на білому коні», що у нього – хист прозаїка, й вони могли б удвох щось написати разом…
Не судилося…
Софія Іванівна Івасюк власного щоденника не вела, хоча в 1977—78 роках, живучи разом із сином у Львові, вона заповнювала розпочатий самим сином, а згодом продовжений Михайлом Григоровичем «Записник» короткою інформацією про те, що робив Володя: куди їздив, як здавав екзамени, готувався до відповідального концерту тощо.
Вона, на жаль, не залишила своїх спогадів про сина (крім невеликого фрагменту), бо важка хвороба не давала їй можливості зосередитись на минулому, щоб викласти думки на папір. Сидячи у великій квартирі на вулиці Маяковського в Чернівцях, мати композитора розкладала перед собою альбоми фотографій (їх було зо два десятки), у кожному – сотні світлин. І знову й знову розглядала їх. Одного разу вона сказала автору цих рядків: «Те, що я мала найдорожчого в житті, я втратила». Найдорожчим був для неї Володя.
У 1989 році Софія Іванівна була на відкритті першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». При ній розпочиналося створення музею сина – вона жила в родинному помешканні майже рік разом зі своєю доглядальницею пані Євгенією. Оксана