Маленькі жінки. II частина. Луиза Мэй Олкотт
Читать онлайн книгу.
Джона. Тут залишилися ще деякі справи, – сказала Мег.
– А ми з Бет йдемо до Кітті Браянт, щоб взяти ще квітів для завтрашнього дня, – відгукнулася Емі, прилаштовуючи капелюшок на свої непокірні кучері й милуючись відображенням у дзеркалі.
– Йдемо, Джо, негоже кидати товариша в біді. Я до того виснажений, що мені не дійти до будинку без сторонньої допомоги. Ні-ні, не знімай фартух, він тобі дуже личить, – сказав Лорі, коли Джо знімала з себе і згортала предмет його особливої зацікавленості. Засунувши згорток у містку кишеню своєї сукні, вона запропонувала своєму ослаблому другу спертися на її руку.
– Послухай, Тедді, я хочу серйозно поговорити з тобою щодо завтрашнього дня, – почала Джо, коли вони вийшли на дорогу. – Ти повинен пообіцяти поводитися добре й не викидати жодних номерів.
– Жодного не викину!
– І не говорити нічого смішного, коли всі мають зберігати серйозність.
– Що ти! Я ніколи не кажу нічого смішного в такі моменти. Це по твоїй частині.
– І благаю, не дивись на мене під час вінчання. А то я неодмінно почну реготати.
– Та ти мене й не побачиш! Бо проливатимеш такі рясні сльози, що все навколо застелить густий туман.
– Я ніколи не плачу… тільки іноді, коли в мене велике горе.
– Ось, наприклад, коли приятель їде в університет, – вставив Лорі, лукаво засміявшись.
– Не будь пихатим павичем. Я можу тільки трішки постогнати, щоб скласти дівчаткам компанію.
– Ну, зрозуміло. Слухай, Джо, а як там дідусь на цьому тижні? Чи не сердитий?
– Анітрохи. Знову, значить, потрапив у якусь історію і хочеш знати, як він до цього поставиться? – запитала Джо досить різко.
– Джо, невже ти думаєш, що я міг би прямо подивитися в обличчя твоїй мамі і сказати: «Все в порядку», якби це було не так? – і Лорі закляк на місці, з обуренням дивлячись на неї.
– Ні, не думаю.
– Тоді звідки раптом такі підозри? Мені просто потрібні гроші, – сказав Лорі, умиротворений її дружнім тоном.
– Ти дуже багато витрачаєш, Тедді.
– Господь із тобою, дорога, не я їх витрачаю, вони самі собою розходяться й закінчуються раніше, ніж я встигаю помітити, як це відбувається.
– Ти такий щедрий і м’якосердий, що всім даєш у борг і не можеш нікому сказати «ні». Ми чули про твого приятеля Геншоу і про те, що ти зробив для нього. От якби ти завжди витрачав свої гроші саме так, ніхто б тебе за це не засуджував, – сказала Джо із теплотою в голосі.
– Дурниці, він просто робить із мухи слона. Ти ж теж не погодилася б дозволити цьому порядному хлопцю змучити себе роботою до смерті тільки через те, що нікому трохи підтримати його?
– Звичайно, але я не розумію, навіщо тобі мати сімнадцять жилетів і незліченну кількість краваток та ще й купувати нового капелюха щораз, коли їдеш додому. Гадала, період дендизму в тебе вже позаду, однак ти раз у раз повертаєшся до нього по-новому. Зараз ця мода робити із себе страховисько – голова, як жорстка щітка,