Амаркорд (збірник). Наталка Сняданко
Читать онлайн книгу.
ховане і незакінчена філологічна освіта спершу давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім'ю свого коханого. Спочатку невеликими порціями і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, українськомовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступної навіть для деяких українськомовних лексики на зразок:
дечка, лазничка, стільничка, попільничка,
митка, грата, кохля, шмата,
бамбетль, креденс, п'єц, наплечник,
файка, цитрина, маринарка, драбина,
цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.
У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації. Пам'ятаючи про успіх, досягнутий із попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати переклади Павличка та Паламарчука.
Він трохи здивувався моєму проханню і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, і він прочитав. «Он канєшна класік, но Пушкін сільнєє», – сказав Віталік, і я подумки почала рахувати до 100, розуміючи, що починати міжнаціональний конфлікт навряд чи доцільно, коли людина аж настільки «не в'їжджає». Та й про що сперечатися? Доводити йому, що українська мова – це насправді не діалект російської? Примусити його почитати ще 50 томів праць Франка? Чи почати серйозну дискусію, порівнюючи Шекспіра і Пушкіна? Усе виглядало однаково дебільно. Навряд чи наше кохання витримає аж такі випробування, та й з досвіду попередніх поколінь відомо, що «москаль є москаль», тож я вирішила бути вищою цього і пробачити Віталікові та його родині їхнє невігластво і брак заангажованості в національному питанні. Чи вчинила б по-справжньому свідома українка на моєму місці так само? Навряд, але ж не всім судилося бути по-справжньому свідомими.
Поступово, хоча й дуже повільно, процес українізації моїх майбутніх потенційних родичів таки відбувався. Наприклад, звертаючись до мене за столом, вони вже не говорили: «Вазьмі, пажалуйста, вілку», а «Вазьмі, пажалуйста, виделку», «суп» почали називати «зупою» і бажали одне одному «Смачного» замість «Пріятнава аппєтіта». Це вже був результат, хоча й не дуже вагомий.
Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:
– Дєла у вас, кажісь, патихоньку к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.
Після цього вона деякий час намагалася в моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, коли майбутні потенційні родичі, зайшовши до нього до хати, з порога бовкнуть: «Здравствуйтє!» На цьому розмова може й закінчитися. Я вже не кажу про те, що прізвище