Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
Читать онлайн книгу.
третій рік війни, зростала дорожнеча, а заробітки не більшали, – і зовсім голодні. Кожну сусідку Марта з Меланею зустрічали привітно – кланялись низько, а тоді тричі цілували й приказували:
– Добридень вам! Спасибі за ласку вашу. Просимо до нас на хліб, на сіль, на чарку горілки та що бог дасть. Просимо покорно, поможіть нам ізобгати весільний коровай.
Таким чином, розпочато і найвідповідальнішу процедуру бгання весільного короваю.
На середину кімнати винесено великі ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скільки треба води з невеличкою домішкою самогону-первака, покладено в півнорми сала і масла, і тоді жінки – по дві за раз з кожного кінця ночов – ставали місити, а інші в цей час кришили локшину чи виліплювали верчі для оздоблення короваю. Притому жіноцтво теж завело пісню:
У садочку та дві квіточки,
Ніхто ж не вгадає,
Ніхто не вгадає,
А хто у нас коровай бгає:
Чи з міста міщаночка,
Чи з села селяночка,
А чи з Києва та бурмистая —
В сьому дому та пречистая…
Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:
Піч наша регоче:
Короваю хоче,
А припічок заливається:
Короваю сподівається…
2
З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.
– Ех! – казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. – І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!
– І з чого жаль? – неуважно поцікавився Данило.
Думками він був зараз далеко від Харитона – біля Тосі, і ще далі – в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.
– Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?
Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:
– А що?
– Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину…
– Моє слово – закон! – одрубав Данило. – Сказав, що поїдемо, значить – поїдемо.
– А Тоську тут покинеш? – з надією похопився Харитон.
– Хіба поміж шахтарів одружених не буває? – огризнувся Данило. – Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і – живи собі хоч і цілим сімейством.
– Ех! – махнув рукою Харитон і навіть розтяг