Помститися iмператору. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.
– Та-а-ак…
– Що відбувається, тату?
– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..
– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.
– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?
– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.
– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?
– З Лубен.
– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?
– Ну, познайомились в академії.
– Давно?
– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?
– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?
– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…
Сотник скрегонув зубами, але промовчав.
– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…
– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?
Степан почухав потилицю.
– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.
– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.
– То ти Йванового дядька знаєш?
– Не надто близько… Але стикалися.
– І що?..
– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…
І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:
– Утім, мої міркування тебе не стосуються.
– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?
Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:
– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.
Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.
– А