Помститися iмператору. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:
– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?
– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..
Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:
– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?
– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…
– Раніше ви б так не повелися.
– То раніше, синку.
– Що ж сталося тепер?
– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.
Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:
– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.
– Правда?
Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:
– Істинна правда, синку.
«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:
– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?
– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.
– Так ви ж дядька Йванового знаєте…
– Знаю.
– Тоді…
– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…
У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:
– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.
Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…
Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:
– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…
– Ви