Нічний молочник. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
до пояса, сіла до столу. По плечах і руках від холоду одразу пробігли мурашки. Бабуся-нянечка помітила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потім піднесла пластикову чашку-лієчку до лівого перса. Ввімкнула помпу, і вона задзижчала, наче дитяча іграшка на батарейках. Від чашки-лійки до пляшки-приймача трубочкою побігло молоко.
– Лілія Петрівна звільнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер мені ось з технікою морочитися! – кивнула вона на насосик.
Щоб розвіятися, Іра пригадала собі свій сон у маршрутці. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всіх знайомих чоловіків. Виявилося, що не так уже й багато в неї знайомих чоловіків. Якщо не брати до уваги дідківсусідів зі села, вистачало пальців однієї руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя їй це не віщує.
Чашка-лійка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рідним, як і плач Ясі.
Добре поснідавши вівсянкою, Іра залишила свою торбину на вішаку в коридорі, а сама вирушила на прогулянку Маріїнським парком.
Наближалася восьма ранку. До зупинки під’їжджали автобуси й маршрутки, і з них висипали десятки пристойно і тепло вбраних людей. Ніхто з них не йшов до парку. Всі переходили на інший бік вулиці й зникали.
Ірі це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будівлею парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?
Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.
– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.
Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.
– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.
– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!
– От мама й носить. Онука в неї є…
Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.
– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.
– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?
– Іра.
– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.
Іра глянула на нього з підозрою.
– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.
Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.
Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну