Нічний молочник. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
як на зло, стояв і так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що їй справді не знадобиться його допомога. Коли Вероніка черговий раз натиснула на дзвінок, Ігор зворотним боком долоні гримнув у двері. Гуркіт знову наповнив під’їзд.
– Та ви йдіть! – попросила сусіда Вероніка. – Він, мабуть, у туалеті…
Ігор кивнув і рушив до своїх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.
– Сьогодні вночі аптекаря вбили, тут поруч, – сказав він. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними ліками лікував, краще за будь-якого Кашпіровського!
За спиною Вероніки брязнув ключ, і вона плечима відчула рух повітря, стривоженого дверима, що відчинились і зачинились.
За мить прочинились і її двері.
– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.
– Пропусти! – Вероніка відштовхнула його вбік і забігла до коридору.
Стала перед дзеркалом і з гіркотою у погляді оглянула свою зроблену вчора зачіску, якої чоловік досі не помітив.
«Якщо б іще трішки коротше, вийшла б «брюнеткагаврош», – подумала Вероніка. – Ну й добре! Рано ще мені короткими зачісками себе молодити!»
6
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня
– Мурику! Мурику! – до Діми, який намагався заснути, долинув голос Валі, його дружини. – Мурику! Де ти?
Тієї ж миті з двору дочулося неприємне гарчання сусідського бультер’єра на прізвисько Кінг. Собака був такий же паскудний, як і його господар. Він, замість того, щоб вигулювати собаку, просто виганяв його надвір, і той за мить опинявся на подвір’ї Діми й Валі, де справляв свої потреби, ганяв кота Мурика, якщо той був поряд, а далі повертався на свою територію.
Діма відірвав голову від подушки, обвів утомленим поглядом кімнату, до якої крізь двоє щільно зашторених вікон ледве проникало світло.
– До дідька їх усіх, і того собаку, і Мурика! – прошепотів Діма. Придивився до відчиненої телевізійної тумби з трьома полицями для всілякого відеопричандалля, якого наразі в сім’ї не було. Саме там, на верхній полиці під телевізором любив відпочивати їхній сірий кіт, якого Валя називала Муриком, а він, Діма, кликав Мурлом. Котик, що важив не менше десяти кіло, відгукувався на обидва прізвиська і жер усе, що йому клали до миски.
– Мурло! Киць-киць! – зашепотів Діма, помітивши кота на його улюбленому місці.
Кіт підбіг до господаря, нахилив мордочку, гадаючи, що його зараз чухатимуть за вухом.
– Валю! – гукнув Діма. – Тут він!
Двері до кімнати прочинилися. Увійшла Валя. На ногах пухнасті капці, поверх бузкового фланелевого халата зав’язаний фартушок.
У повітрі запахло тельбушеною свіжою рибою. Кіт помчав на кухню, як очманілий. Двері зачинилися. Діма знову наготувався заснути. Але запах риби був сильний, та ще й знадвору раз по раз долинав якийсь шум – їхній будинок стояв біля самої дороги, якою з ближнього заводу везли великогабаритні залізобетонні конструкції.
«Може,