Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
хочу сказати тобі, тату, лиш одне: ти помиляєшся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юності з ним трапилося кілька прикрих випадків – він сам мені про них і розповів – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижі, це розбило йому серце, і тепер…
Промову урвало те, що її батько обурено фиркнув.
– І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Він схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жінки!
Розділ шостий
Мірей
Дерек Кеттерінґ вийшов із люксу ван Олдіна настільки квапливо, що налетів на леді, яка саме проходила коридором. Він перепросив, і та прийняла його вибачення з підбадьорливою усмішкою й подалася далі, залишивши в нього приємне враження люб’язної особистості з досить привабливими сірими очима.
Попри всю напускну безтурботність, розмова з тестем стривожила його більше, ніж Кеттерінґ волів показати. На самоті поланчувавши, а після того трохи насуплено поміркувавши наодинці з собою, він подався до шикарної квартири, яку займала жінка, знана як Мірей. Чепурна покоївка-француженка зустріла його усмішкою.
– Заходьте, коли вже прийшли, мсьє. Мадам відпочивають.
Служниця провела його у таку знайому довгу кімнату, облаштовану в східному стилі. Мірей лежала на дивані, підмощена неймовірною кількістю подушок, кожна з яких була такого чи сякого відтінку бурштину, щоб гармоніювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцівниця була гарно складеною жінкою, а якщо її личко – під маскою жовтизни – і здавалося дещо змарнілим, воно все ж мало своєрідний химерний шарм. Жовтогарячі вуста Мірей спокусливо всміхнулися Дерекові Кеттерінґу.
Той поцілував її і плюхнувся в крісло.
– Ну, чим займаєшся? Підозрюю, тільки-но встала?
Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкій посмішці.
– Ні, – відказала танцівниця, – я працювала.
І простягла довгу білу руку в бік фортепіано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами.
– Заходив Емброуз. Грав мені клавір нової опери.
Кеттерінґ кивнув, не надто беручи її слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Ґюнта» оперу. Власне, як і Мірей, що сприймала це лише як унікальну можливість з’явитися на сцені в ролі Анітри.
– Це дивовижний танок, – промуркотіла вона. – Я вкладу в нього всю пристрасть пустелі. І танцюватиму, увішана коштовностями… О! До речі, mon ami:[5] учора на Бонд-стріт я надивилася одну перлину – чорну, уявляєш?
Вона замовкла і заманливо поглянула на нього.
– Дівчинко моя, – відказав Дерек, – наразі мені не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим.
Та швидко відреагувала на його тон: вона напівзвелася, а її великі карі очі розширились.
– Що ти таке кажеш, Дере́ку? Що сталося?
– Мій любий тестенько от-от зірветься з котушок, – видобув Кеттерінґ.
– Як це?
– Інакше кажучи, він хоче, щоб Рут зі мною розлучилася.
– Яка
Друже мій (