Печера. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм'якле…
– А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньої губи.
– Чому? – перепитав він тупо.
– Ну, ти міг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…
– Чому я маю виправдовуватися?
…Важке тіло обертається навколо осі, що стирчить із живота…
– А правда, – запитала Maxi, не піднімаючи голови, – що звідтіляків посилають до нас, щоб вони труїли криниці?
– Хіба я отруїв хоч одну криницю? – запитав він утомлено.
– Я не знаю, – Maxi зітхнула. – Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?
– Краще поспимо, – він підмостив під голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночі підемо…
– Уночі… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночі…
– Не бійся, – сказав він невпевнено.
Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.
– Ми все одно не дійдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?
– Так, – сказав він не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…
– Чому ж ти прийшов СЮДИ?
Він не відповів.
– Може, ти не хотів сюди йти? – і далі випитувала дівчинка. – Може, тебе послали?
– Хто ж мене міг проти моєї волі послати?
Maxi здивувалася:
– Хіба нема кому?
Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.
– Танкі… Це твоє справжнє ім'я?
– Майже.
– А скільки тобі років, Танкі?
Він мовчав.
– Ну, вісімнадцять хоч є? – вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.
– Ми дійдемо, – сказав він крізь зуби.
Maxi зітхнула – втомлено, по-дорослому.
Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.
– Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, – сказала Maxi, вдивляючись удалечінь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.
Мандрівець мовчав.)
Паула поверталася в сутінках.
Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка,