Печера. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такої грубої й наполегливої спонуки.
– Говоріть, ну?…
– Добрий день, – пробелькотіла Паула ніжним голоском, одночасно грайливим і єлейним. – Пан Кович?
– Ну, – з відразою підтвердила слухавка.
– Вас турбує студія художніх програм, четвертий канал… Ми готуємо передачу про вашу тво…
– Ім'я режисера.
– Що? – запнулася Паула.
– Ім'я режисера передачі, не ти ж її робиш, так?
За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вільне від слухавки вухо.
– А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…
– Він що, сам не може подзвонити?
– А… Я асистент і хотіла б… касети…
– Потім, – сухо кинула трубка. – Я зайнятий.
Короткі гудки.
«Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися…»
Паула зітхнула.
Видно, кар'єри їй не зробити ніколи.
Царна брела, низько опустивши граціозну головку, повернувши розтруби вух до землі.
Каміння відгукується перше. Каміння здригається від кроків, і відзвуки їх, глухі й дзвінкі, лунають на багато переходів навкруги, і царна знає, що хвилину тому в кривому коридорі на два яруси вище жадібний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу крові, і тепер не знає, що робити з кістлявим розтерзаним тільцем – і так уже ситий…
Дихання. Царні здавалося, що вона його чує з усіх боків, – різними голосами дихав вогкий вітер. У темряві переходів товстий, громіздкий барбак гнався за барбачихою – і наздогнав, і до любовного ігрища додалася неабияка частка жорстокості. Барбаки хтиві; царна злякано смикнула вухами.
Її вабила вода, проте шлях до річки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожніх коридорах, ловила вухами зітхання та згуки, однак – дедалі ясніше й чіткіше – усвідомлювала, як наповзає, як сочиться з провалів лихо.
Вона піднялась на ярус вище. За три проходи обігнула пару таких, як вона сама, царн на паші, піднялася знову, обережно обійшла ситого схруля й знову нашорошила мушлі вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звуків ноту свого неспокою, – дарма. Ніщо не порушувало розміреного життя Печери, і водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалі частіше здригалася, прислухалася й озиралася.
Її шукали.
Її шукав напружений погляд, і величезні ніздрі приплющеного чорного носа цідили вітерець Печери, по крихті виловлюючи її запах; царна, майже позбавлена нюху, інтуїтивно відчувала, як розтікається її дух по коридорах і по ярусах, як він цівкою збігає вниз і піднімається нагору, повисає над кам'яною долівкою, грузне в мохах…
Вона брела розгублена. Відчуття неправильності, неможливості навколишнього позбавляло її сили.
Потім родина маленьких тхолів, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тікати; це сталося на два яруси нижче, там,