Мігрант. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
за кілька хвилин? Може, вам ще й хвіст заразом? Зябра? Крила, плавці?
Треба було мені їхати на Кристал. Мене обдурили, як дитину, а я навіть не здумав боротися за свої права. Урешті-решт, вибираючи поселення навмання, я злегка міг тицьнути пальцем у Лімб – там напевно нема паскудного поділу людей на перший і другий сорти. За спроможністю до регенерації»…
Кров не поспішала зсідатися. Крапала на босі ступні. Крокодил рукою затиснув рану; «Перетягти б оце бинтом – за кілька днів усе б загоїлося. А ці – ці, вимащені червоним, зі свіжими шрамами на передпліччях, долонях, колінах, – стоять, іржуть, наче коні!»
Насправді ніхто не іржав. Хлопці, що за кілька хвилин затягнули свої порізи, відчували ейфорію – заговорили одразу кілька голосів. Розмови розпочав Полос-Над – він упорався попри свою блідість.
– Я вчора, мов той дурень, пальця собі відтяв, – зізнався він, ніби позбуваючись тягаря. – Я його відростив, звичайно, але потім уже нічого не міг…
– А було б не вимахуватись…
– Точно, – щасливим голосом погодився Полос-Над, – було б не вимахуватись!
І вони заіржали, тепер уже точно заіржали, але не з біди Крокодила, а від власного щенячого щастя.
Кров припинила текти, але рана, звичайно, затягатися не збиралась. Крокодил уявив, як її стягує невидимий клей, як зростаються судини. Нічого.
Айра йшов по галявині, оглядаючи рубці на вимащених кров'ю руках і колінах.
– Зараховано. Зараховано. Це ти скупо порізав, боїшся. Гаразд, на перший раз зараховано. А це що? Я просив розраховувати свої сили, я не допомагатиму. Бувало тут, дехто не тільки палець – кисть відтинав, хотів краще себе показати… Давай, працюй, недовго лишилося. Ти все правильно робиш. Закінчуй. Зараховано, тут – зараховано…
Він зупинився перед Тимор-Алком. Парубок-метис стояв, правою рукою стискаючи зап'ясток лівої, й дивився, як струменить із порізу світла густа кров.
– Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче, – негучно повідомив Айра.
Крокодил, хоч як переймався своїм нещастям, наїжачився. Айра глянув на нього через плече мовчазного Тимор-Алка.
– Що дивишся? Зробив? Чи соком течеш, мов розчавлений жук?
– Я зупинив кров, – сказав Крокодил знову крізь зуби.
– Справді? Вона сама зупинилася. Поріз ти стягнув?
– Ні.
Айра підійшов упритул. Він мав неприємну звичку зовсім не тримати дистанції – втручався в особистий простір людини ніби навмисне.
– Я тебе попереджав? Щодо човна? Я казав, що краще одразу пливти назад?
– Ти мене не попереджав про регенерацію.
– Краще, що ти можеш зробити – поїхати на материк сьогодні й забрати з собою напівкровку.
– Я нікуди не поїду, – сказав Тимор-Алк.
Крокодил подивився на свою руку. Мабуть, які-небудь йоги, екстрасенси, памірські монахи вміють затягати поріз самовільно за кілька хвилин. Якщо це не казки. Якщо хоч хтось із землян справді на це здатен.
Колона на чолі з Айрою бігцем занурилася