Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
потім ми… не зустрічалися.
– І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.
– Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…
Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:
– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…
Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.
– Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.
– Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.
Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.
– Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.
– У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.
– А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.
– Автовідповідач?
– Ну, на домашньому телефоні повідомлення…
– Ні. Він не працює.
– Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.
– А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.
– Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.
Ліза насупилася:
– А навіщо він роздає мій телефон?
– Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…
Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.
– Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.
– Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.
Ліза мимоволі позадкувала.
– І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!
Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:
– Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!
– Та не треба мені ваших грошей!
Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.
Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.
Немовля розплакалось.
Ліза витягла мобільний:
– Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!
Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:
– Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?
Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.
– Не знаю, – голос її раптом