Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, – все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».
У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».
А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.
За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:
– Дійшло, гадино? Все зрозуміла? Ірина часто задихала:
– Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…
Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.
– Я більше не буду! – вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.
– Що ти не будеш? – запитав кат у сірому костюмі.
– Нічого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…
У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:
– Заткнись.
І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.
– Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловік у кріслі. – Так чи ні?
– Так, – простогнала Іра.
Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.
– Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сірому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.
О сьомій сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.
Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз'їжджалися машини, що ночували біля під'їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі – з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.
Вона чекала.
Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.
Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.
Стискаючи в руках розібраний